Курилася доріженька

— Не вільно! — заявив представник військової влади.

Старший панок не подавався:

— Я тутешній, золочівський адвокат Гартгляс, мене всі знають. І ви мене знаєте, пане вояк!

Військова влада подумала, кивнула головою і обернулася на зап’ятку — знак, що позволення дане.

Товпа в одну мить стихла, як учні в школі, коли вчитель збирається питати. Колесо довкола полоненого ще більше змаліло.

— Слухайте, пане! — звернувся адвокат до полоненого. — Ви капітан?.. Прапорщик?

— Я унтєр!

Товпа на звук з його уст аж колихнулася.

— Унтєр! — пішло від вуха до вуха.

— Як, як? — питали дальші.

— Ундер, унтер — не чув добре.

— Чекайте!

— Тихо…

Пані професорова не могла собі з цією назвою дати ради: «Унтєр — ун-тєр — може, то з французька?!.»— питалася Зварича, сусідів, але ніхто не міг пояснити їй.

— Може, то по-австрійськи генерал? — сказала більше сама до себе, але так голосно, що почув один з вояків, командант сторожі при полоненім. Він гордо випростувався і моргнув вусом.

— То така сама шаржа, як я… капрал! — додав з такою міною, що нібито професорова помилилася, але не дуже.

— Капрал! — пішов прибитий шепіт.

Але стихло вмить, бо адвокат, охолонувши після удару перших ворожих слів, став далі питати.

— А ви сколько австріяков забили?

Полонений зробив рукою рух, мовби відпихав когось від себе. Лице ще більш викривилось дурним усміхом.