Слава радника Полоза не ограничилась тільки на його скупості, але охоплювала його сад і город. Там плекав він прекрасні груші і найкращі в Золочеві рожі, одно і друге на спокусу всіх ласих чи закоханих гімназистів.
Радник на спілку з лютим вовчуром стеріг свого саду та городця, як ока в голові, а люди говорили, що скоріше можна було дістати тиф, як одну рожу чи грушку від радника.
Який же великий страх мусив заволодіти старими душами Полозів, коли вони нині покинули все на божу волю і погналися з товпою в сторону залізниці.
Тепер вертали обидвоє, задихані і ледве живі. Видно, що пані Полозова перша зчинила в хаті паніку, бо Зварич чув, як радник ще коло воріт сердився.
— Бачиш, я відразу знав, що це фальшива тривога. Просто безглузда паніка.
— Як же ж було не хвилюватись! — боронилася пані Полозова. — Дивлюся, все біжить, вибігаю: що є? Кажуть: москалі під Золочевом!
— Те-те-те, під Золочевом… Не так воно легко. Тепер я ніг під собою не чу…
Побачивши Зварича, старий, не докінчивши зачатого слова, звернувся до нього:
— Ов, ти вже встав!?.. А ми, власне, дивилися на ту комедію. Подуріли люди зі страху… Ходи, вертайся в хату, з’їмо снідання, а то вже чоловік зголоднів на добре.
Зварич відказувався, мовляв, снідання він має в бурсі, але, на диво, старий уперся, і Петро нині, перший раз за тих кілька днів свойого побуту в Золочеві, снідав у вуйків.
Не знати, що розщедрило старого Полоза: страх, якого наївся зрання, чи встид, що легко забув при втечі не тільки про свояка, але й про свої кохані груші та рожі.
Поснідавши, пішов Зварич до бурси на вправи. Цих вправ не можна було назвати військовими ані цивільними. Це було щось так посередині: ніби трохи товариство «Січ» або «Сокіл», ніби шведська руханка в першій-ліпшій гімназії. Головний командант золочівських добровольців Сроковський мав дещо військового знання, але він не проводив вправами. Назначені команданти знали не багато більше, як звичайний рядовик, бо не один з них ніколи ніким не командував, ба що більше — не був під нічиєю командою. Що хто запам’ятав собі з недавнього здвигу, навчився від другого чи пригадав собі з вправ пожарничих товариств, те й приноровлював тепер.
Зварич надійшов саме на збірку. В довжезних лавах стояло зібране товариство і ждало на ранній звіт. Пестріло воно одягами, літами, ростом і виглядом. Поруч вовняного сіряка — елегантна загортка модної тоді жовтавої краски, поруч шістнадцятилітнього гімназиста — підстаркуватий судовий писар, біля грубого народного учителя — стрункий, як тополя, сільський парубчак. Все те були люди, яких ще не кликали або вже не кликали до війська. Патріотичний запал, а може, й неясний інстинкт творення рідної армії, привів їх сюди і поставив у лаву ось тут — на подвір’ї української бурси.
Не маючи постійного місця в ряді, Зварич швидко забіг на кінець одної з лав і ждав.
— Позір! Вправо гляди! — гукнув незнайомий йому ближче пан в окулярах, що командував нині першою сотнею.
Все витягнулось і звернуло голову в сторону воріт, звідки поважною ходою зближався командант Сроковський. Невисокий, огрядний, з поважним, навіть суворим обличчям, наганяв страху і наказував послух самою своєю появою.
Переглянувши сотні, він сам скомандував: «Спочинь», — і промовив до стрільців. З його мови, хоч дуже осторожної, виходило, що москалі вдерлися вже до Галичини і посуваються вперед. Хтозна, чи за пару днів не прийдеться і стрільцям вхопити за зброю і піти в бій. Тому треба передовсім послуху, а затим і військового знання.
— Товариші сотники, — звернувся він накінець до сотенних командантів, — назначать комендантів чет і роїв. На нинішніх вправах переробити розстрільну, наступ і відступ. Цей останній не повинен нам ніколи траплятися, бо Український січовий стрілець буде йти завсіди вперед, але добрий вояк мусить знати все.
Після того головний командант подався до канцелярії, навіть і в гадці не маючи, що незадовго золочівські сотні, щоправда, не зі своєї вини, зачнуть саме від відвороту.
«Сотники» взялися зараз за виконання наказу головного команданта, але справа не була така легка, як на око виглядала. Вибирай четових і роєвих, коли не знаєш, що хто і чи загалом що-небудь знає. Орієнтувалися по знайомству, фізіономії, а навіть і уборі. Приймали на пробу і на добровільні зголошення.
ebooksa