Безтурботний

— Тронн Гретте? — запитав Харрі.

Він не впізнавав людини, що обернулася до них. Гретте був обстрижений наголо, обличчя змарніло, а замість дикого блиску в очах, що налякав їх того вечора на тенісному корті, їх зустрів спокійний і порожній, але при цьому пронизливий погляд, яким він, здавалося, дивився крізь них. Харрі й раніше доводилося бачити таке. Такий вигляд мали після декількох тижнів відсидки ув’язнені, що вперше відбувають термін. Інстинктивно Харрі відчував, що людина, яка сидить перед ними, перебуває в тому ж стані. Вона відбуває свій термін.

— Ми з поліції, — сказав Харрі.

Гретте поволі перевів на них погляд.

— Йдеться про наліт на банк і вашу дружину.

Гретте наполовину приплющив очі; зараз у нього був такий вигляд, ніби він прагнув зосередитись і зрозуміти, про що говорить із ним Харрі.

— Ви дозволите поставити вам декілька запитань? — голосно запитала Беате.

Гретте поволі кивнув. Беате присунула стілець і сіла.

— Ви можете розповісти нам про неї? — попросила вона.

— Розповісти? — Голос був скрипучий, як погано змащені двері.

— Так, — підтвердила Беате і лагідно всміхнулася. — Нам хотілось би знати, якою була Стіне. Чим вона займалася. Що любила. Які у вас із нею були плани. Ну і таке інше.

— Все таке? — Гретте подивився на Беате. Потім відклав ручку. — Ми хотіли завести дітей. Ось такі були плани. Штучне запліднення. Вона сподівалася, що будуть близнята. «Двоє і ще двоє», — постійно твердила вона! Двоє і ще двоє. Ми якраз мали почати. Якраз тепер. — Його очі налилися слізьми.

— Якраз тепер?

— Здається, сьогодні. Або завтра. Яке сьогодні число?

— Сімнадцяте, — сказав Харрі. — Адже ви довго були одружені, чи не так?

— Десять років, — озвався Гретте. — Якби вони не захотіли грати в теніс, я б не наполягав. Не можна примушувати дітей любити те ж, що подобається їхнім батькам, вірно? Може, вони вважали б за краще їздити верхи. Верхова їзда — це ж чудово.

— А що вона була за людина?

— Десять років, — повторив Гретте і знову відвернувся до вікна. — Ми зустрілись у вісімдесят восьмому. Я якраз почав вивчати ВІ — бізнес-інтелект, а вона вчилась у випускному класі ніссенській гімназії. Найкраща дівчина з усіх, кого я зустрічав. Кажуть, що краща жінка — та, яка дісталася не тобі, або та, яку вже забув. Але із Стіне мені пощастило. І я ніколи не припиняв вважати її кращою. Ми з нею з’їхалися після місяця знайомства й були разом щодня і щоночі впродовж трьох років. Та все ж я не вірив своєму щастю, коли вона погодилася стати Стіне Гретте. Хіба це не дивно? Якщо когось сильно любиш, здається неможливим, аби так само сильно любили й тебе. Адже має бути навпаки, вірно?

На підлокітник стільця впала сльоза.

— Вона була доброю. Зараз мало хто здатен оцінити в людині цю якість. Вона була вірною, надійною й завжди лагідною. І мужньою. Якщо їй здавалися внизу чиїсь голоси, а я в цей час спав, вона завжди сама вставала і виходила до вітальні. Я казав їй, щоб вона будила мене: а раптом там справді зломщики? А вона тільки сміялася: «Тоді я пригощу їх своїми вафлями, і ти прокинешся — адже ти завжди прокидаєшся від запаху вафель». Я і справді завжди прокидався, коли вона пекла вафлі… так.