Безтурботний

Гретте подивився у вікно.

— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?

— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.

Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:

— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?

Обличчя Беате спохмурніло.

— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.

Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.

— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.

— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…

— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.

Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.

—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.

—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.

У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?

У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.

— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.

-Хто?

— Санітар.