Безтурботний

— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.

— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?

— «Сяйво»?

— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.

— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.

Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.

— Ти де живеш? — запитала вона.

— Бішлет.

— Це по дорозі.

— По дорозі куди?

— До Уппсали.

— Так? А там де?

— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?

— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.

— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.

— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.

— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.

— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.

Далі вони їхали мовчки.

Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.