Безтурботний

Харрі скосив очі:

— Це від контейнера, — сказав він, старанно відтираючи бруд. — Ну що, все?

Беате простягнула йому носову хустку:

— Поплюй і спробуй потерти ще. Близький друг?

— Та ні. Хоча… колись, може, й так. Слухай, адже під час похорону однаково всі постійно ходять.

— Хіба?

— А ти що, не знала?

— За все життя я побувала тільки на одному похороні.

Якийсь час вони їхали мовчки.

— Твого батька?

Дівчина кивнула.

Вони минули острів Сінсенкрюссет. На Муселюнден — великому зеленому моріжку біля хостелу Харальдсхейм — якийсь чоловік і двоє хлопят запускали повітряного змія. Усі троє не відриваючись дивилися в небо; проїжджаючи мимо, Харрі встиг помітити, як чоловік передав кінець мотузка старшому із хлопят.

— Ми все ще не знайшли того, хто це зробив, — сказала Беате.

— Не знайшли, — підтвердив Харрі. — Все ще.

— Господь дає, і Господь забирає, — сказав пастор і, примружившись, подивився поверх порожніх рядів у бік дверей, через які щойно обережно ввійшов високий, коротко стрижений чоловік і влаштувався на одному із задніх крісел. Потім пастор декілька секунд вичікував, поки під високими зводами замовкне відлуння несамовитих ридань, і нарешті продовжив:

— Проте іноді нам може здатися, що Він тільки забирає.

Акустика зробила свою справу, й останнє слово, вимовлене

пастором із особливим натиском, рознеслося по всій церкві. Знову почулося гучне схлипування. Харрі озирнувся. Йому здавалося, що в Анни, такої товариської й енергійної, не бракувало друзів; але він нарахував усього лише восьмеро людей — шестеро в першому ряду і двоє позаду, ближче до вхідних дверей. Усього восьмеро. Ось так-то. Що ж, цікаво, скільки народу буде на його власному похороні? Восьмеро — це, загалом, зовсім непогано.

Схлипування доносилося з першого ряду, де Харрі нарахував три жіночі голови в строкатих хустках і три голі — чоловічі. Був іще один чоловік, що сидів біля лівої стіни, і жінка, що влаштувалася біля самого проходу. По німбоподібній афрозачісці Харрі без зусиль упізнав Астрід Монсен.

Скрипнули педалі органа, і церкву наповнили звуки псалмів. «Змилуйся, Боже, над нами!» Харрі заплющив очі й відразу ж відчув, як же він утомився. Звуки органа то стихали, то знову набирали силу, високі трелі подібно до струменів водопаду лилися зі стелі. Незлагоджений хор голосів співав про милість і прощення. У Харрі виникло бажання сховатися, заритися в щось тепле і м’яке, здатне хоч на мить сховати його від усіх. Господь має право судити всіх, живих і мертвих. Божа помста. Господь — як Немезида. Ноти нижніх регістрів органа змушували вібрувати порожні дерев’яні лави. Меч в одній руці, терези — в іншій, покарання і правосуддя. Або — безкарність і несправедливість. Харрі розплющив очі.