Безтурботний

Труну несли четверо. Позаду двох смаглявих чоловіків у поношених костюмах від Армані й білих сорочках із розстебнутим коміром Харрі впізнав інспектора Улу Лі. Четвертий носій був такий високий, що труна виявилася перекошеною. Із-за страшної худорби одяг висів на ньому мішком. І все ж таки, схоже, він єдиний зі всієї четвірки не відчував ваги труни. Увагу Харрі привернуло його обличчя. Витончений овал і тонкі риси, глибоко запалі великі карі очі, повні страждання. Чорне волосся зібране на потилиці в довгу косицю, відкриваючи чистий високий лоб. Чуттєвий рот із пухкими, сердечком, губами оточувала довга, проте чудово доглянута борідка. Здавалося, сам Ісус Христос покинув своє місце на вівтарі за спиною у пастора й зійшов у залу. Було в цій людині і ще дещо — те, що можна сказати лише про дуже небагатьох. Обличчя його випромінювало. Коли четвірка порівнялася з Харрі, він марно спробував визначити, що ж саме воно випромінює. Скорботу? Радість? Доброту? Злість?

Коли труна пропливала мимо, погляди їх на мить зустрілися. За труною, опустивши очі, йшла Астрід Монсен, чоловік середніх років із зовнішністю бухгалтера і три жінки — дві немолоді, одна молода — у квітчастих спідницях. У такт гучним схлипуванням і голосінням вони картинно закочували очі й заламували руки.

Харрі, стоячи, дочекався, поки маленька процесія покине церкву.

— Кумедні вони все ж таки, ці цигани, га, Холе?

Слова луною відгукнулись у спорожнілій залі. Харрі обернувся й побачив усміхненого Іварссона в темному костюмі та при краватці.

— Коли я був іще дитиною, у нас був садівник циган. Ур-сарієць, знаєш, із тих, що водять ведмедів. Звали його Йозеф. Постійні пісеньки, різні там смішні витівки, жартики. Проте що стосується смерті. Бачиш, із смертю в них складніші відносини, ніж у нас. Цигани відчувають справжній жах перед муле — мертвяками. Вони вірять, що ті оживають. Йозеф, наприклад, ходив до однієї жінки, яка мала відгонити їх од нього. Вони вірять, що лише деяким жінкам це під силу. Гаразд, ходімо.

Іварссон нібито ненавмисно взяв Харрі під руку; тому довелося зробити над собою чимале зусилля, щоб не спробувати вирватися. Вони вийшли на паперть. Шум транспорту на Кіркевеєн заглушав гудіння дзвонів. На Шьонінгс-гате великий чорний «Кадилак» із відчиненими задніми дверцятами очікував похоронну процесію.

— Вони повезуть труну до Західного крематорію, — сказав Іварссон. — Кремація покійних — один із звичаїв, який вони привезли з собою з Індії. В Англії вони спалюють померлого просто в його фургони щоправда, тепер їм заборонили спалювати з ним разом його вдову. — Він посміхнувся. — А ось дещо зі свого добра вони із собою забирають. Йозеф розповідав, що в Угорщині рідні одного майстра-підривника поклали до нього в труну збережений ним динаміт і весь крематорій рознесло на шматки.

Харрі дістав пачку «Кемелу».

— Я знаю, чому ти тут, Холе, — не припиняючи посміхатися, продовжував Іварссон. — Намагаєшся знайти момент, аби поговорити з ним, чи не так? — Іварссон кивнув на високого худорлявого чоловіка в похоронній процесії. Він крокував поволі й чинно, а решта ледве не бігли, щоб устигнути за ним.

— Це його звуть Расколь? — запитав Харрі, взявши сигарету.

Іварссон кивнув:

— Він її дядько.

— А решта?

— Вони стверджують, що знайомі.

— А члени сім’ї?

— Вони не визнавали покійну.

— Як це?

— Це версія Расколя. Цигани — патологічні брехуни, але те, що він каже, цілком збігається з розповідями Йозефа про їхні звичаї.

— І які у них звичаї?