Безтурботний

— Та це ж Арне знімав нас позаминулого року в Ларколлені. Звідки у вас цей знімок?

Харрі трохи зачекав із відповіддю, бажаючи визначити за виразом її обличчя, чи справді вона хоче це знати. Начебто здивування було цілком щирим.

— Ми виявили цей знімок у туфлі якоїсь Анни Бетсен, — сказав він зрештою.

Харрі бачив, як на обличчі Вігдіс Албу зі швидкістю ланцюгової реакції вслід за думками, здогадками та припущеннями промайнула вся гамма відчуттів, характерна для мильних опер. Спершу подив, потім замішання і, врешті, розгубленість. Потім одна з ідей, спочатку з легкістю знехтувана як неправдоподібна, знову повернулась і поступово почала перетворюватися на жахливу здогадку. Врешті-решт обличчя жінки набрало непроникного виразу; єдине, що на нім можна було прочитати, — «вам не здається, що мусять існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений?».

Харрі дістав пачку сигарет і тепер нерішуче крутив її в руках, поглядаючи скоса на величезну, схожу на кришталевий трон попільничку, що височіла в центрі журнального столика.

— Фру Албу, вам знайома Анна Бетсен?

— Ні. А що, має бути знайома?

— Не знаю, — чесно признався Харрі. — Вона мертва. Просто я ніяк не зрозумію, звідки така особиста фотографія опинилася біля неї в туфлі. У вас самих є які-небудь припущення з цього приводу?

Вігдіс Албу спробувала зобразити на обличчі зарозумілу аосмішку, проте губи явно відмовлялися їй підкорятися. Вона обмежилася тим, що енергійно похитала головою.

Харрі витримав паузу, протягом якої він, не ворухнувшись, сидів на білій софі. Тіло його розслаблено занурювалося все глибше й глибше у м’які подушки, подібно до того, як дещо раніше туфлі загрузали в дрібному гравії доріжки. Особистий досвід підказував Харрі, що зі всіх способів змусити людину розговоритися мовчання — найбільш ефективний. Коли двоє незнайомих людей сидять, як зараз, одне проти одного, мовчання, подібно до вакууму, здатне витягати слова. Минуло десять нескінченних секунд, і Вігдіс Албу не витримала:

— Може, хатня робітниця знайшла її десь у будинку й випадково прихопила з собою. А потім віддала цій… ви кажете, її звали Анною?

— Гм. Ви не проти, фру Албу, якщо я закурю?

— Взагалі-то, ні я, ні мій чоловік тут не’ палимо. — Вона швидким рухом поправила стягнуте гумкою волосся. — У нашого меншенького, Олександра, астма.

— Співчуваю. А ваш чоловік?

Вона, не розуміючи, поглянула на нього; при цьому її і без того величезні блакитні очі стали ще більшими.

— Я мав на увазі, де він працює. — Харрі прибрав сигарети у внутрішню кишеню.

— Тепер він фахівець із інвестицій. Власну фірму продав три роки тому.

— Що за фірма?

— «АТ Албу». Імпортні рушники та душові килимки для готелів і великих приватних будинків.

— Схоже, рушників було немало. Та і килимків для душу теж.