Безтурботний

Халворсен ледве не застогнав:

— Так ти незадоволений? Невже я знову не догодив?

— Незадоволений, але річ не в цьому. Шеф — Мьоллер, а я ніякий не шеф. Утямив?

Халворсен хотів було щось заперечити, проте Харрі вже застережливо підвів руку:

— Фру Албу?

Щоб спорудити такий будинок, як у сім’ї Албу, було потрібно багато грошей, часу, місця і смаку. На думку Харрі, вельми поганого смаку. Це мало такий вигляд, ніби архітектор — якщо, звичайно, в цьому брав участь архітектор, — спробував з’єднати скромний дачний будиночок із гасієндою південноамериканського плантатора та фешенебельною віллою в передмісті норвезької столиці — до того ж пофарбувавши своє творіння в рожевий колір. Вступивши на під’їзну доріжку, що вела через доглянутий сад із декоративними кущами та маленькою бронзовою статуєю оленяти, що п’є із струмка, Харрі відчув, що ноги його тонуть у дрібному гравії. На гребені гаража на дві машини красувалась овальна мідна табличка, на якій було зображено прапор: золотий трикутник на синьому тлі.

Із-за будинку лунав гучний собачий гавкіт. Харрі піднявся по широкому ґанку з колонами і подзвонив у двері, чекаючи, що зараз його зустріне чорношкіра матрона в білому фартуху.

— Привіт, — прощебетав ніжний голосок тієї, що відчинила двері. Вігдіс Албу мала такий вигляд, ніби щойно зійшла з екрана, де показували черговий рекламний ролик про користь фіт-несу, — щось таке Харрі траплялося спостерігати по телевізору, повертаючись додому далеко за північ. Вона мала типову білозубу усмішку, знебарвлене волосся ляльки Барбі та міцне, треноване тіло представниці вищого суспільства, упаковане в тісне еластичне трико і коротенький топик. Груди ж якщо й були штучними, то власниці їх явно вистачило здорового глузду, щоб не переборщити з розміром.

— Харрі…

— Заходьте! — всміхнулася вона злегка підфарбованими великими блакитними очима з ледве помітними промінчиками зморщок.

Харрі ступив до просторого передпокою, де ледве не наткнувся на високого — чи не по пояс йому, — вирізаного з масиву дерева товстого й потворного троля.

— Я саме вирішила трохи зайнятися господарством, — знову сліпуче всміхнулася Вігдіс Албу, акуратно, щоб не порушити макіяж, змахуючи пальцем крапельку поту.

— Тоді я зніму черевики, — сказав Харрі й негайно ж пригадав про дірку на правій шкарпетці.

— Ні-ні, я зовсім не про прибирання — слава богу, для цього існує прислуга, — розсміялася господиня будинку. — А ось білизну я люблю прати сама. Адже мають існувати якісь межі, за які стороннім вхід заборонений, ви так не вважаєте?

— Мабуть, ви маєте рацію, —- пробурмотів Харрі, ледве встигаючи за нею вгору по сходах. Минувши колосальних розмірів кухню, вони вступили у вітальню, звідки через скляні розсувні двері можна було потрапити на відкриту веранду. Всю стіну напроти веранди займала гігантських розмірів цегляна споруда — щось середнє між будівлею міської ратуші Осло і могильною плитою.

— За кресленнями Пера Хуммеля до сорокалітнього ювілею Арне, — сказала Вігдіс. — Пер — наш друг.

— Авжеж, видно, Пер розстарався… такий камінище!

— Ви ж знаєте Пера Хуммеля, ну, того самого, архітектора? Він іще побудував нову каплицю в Холменколлені?

— На жаль, ні, — зізнався Харрі й простягнув їй фотографію. — Я б хотів, щоб ви поглянули ось на це.

У міру того як Вігдіс вивчала фото, на обличчі її проступав подив.