Безтурботний

За спиною по старому чотирнадцятидюймовому телевізору йшли новини. Ще один гала-концерт на користь якихось жертв. Джулія Робертс висловлює своє співчуття, а Сильвестр Сталло-не приймає жертводавців, які додзвонилися в студію. І ось — настала година відплати. Кадри килимових бомбардувань гірських схилів. Чорні стовпи диму, що виростають із голого каміння посеред безлюдної місцевості. Телефонний дзвінок.

Дзвонив Вебер. В Управлінні він давно вже здобув собі славу впертого буркотуна, з яким неможливо працювати. Харрі був про нього прямо протилежної думки. Просто слід було пам’ятати, що його дійсно може переклинити, якщо хтось спробує дуже вже на нього тиснути або — не дай бог — жартувати.

— Я знаю, ти чекаєш від мене повідомлення, — почав Вебер. — Слідів ДНК на пляшці не виявлено, зате ми знайшли пару пристойних відбитків.

— Чудово. Я боявся, вони могли бути пошкоджені, хоч пляшка і лежала в пакеті.

— Пощастило, що пляшка скляна. На пластиковій відбитки за стільки днів цілком могли всотатись.

До Харрі донеслося шльопання швабри.

— Вебер, ти що, все ще на роботі?

— Так.

— А коли ви проб’єте ці відбитки по базі даних?

— Що, тобі це терміново? — У голосі старого експерта бриніла підозра.

— Та що ти, нітрохи. У мене безліч часу.

— Завтра. Що стосується всіх цих комп’ютерних справ, то тут я не мастак, а молодь уже давно по домівках розбіглася.

— А ти чого ж?

— Я поки що по-старому звірю відбитки з декількома можливими кандидатами. Так що можеш спати спокійно, Холе, дядь-ко-поліцейський на посту.

Харрі поклав слухавку, пройшов у спальню і ввімкнув комп’ютер. На секунду весела мелодія «Майкрософта» оптимістично заглушила мстиву американську риторику, що доносилася з вітальні. Кликнувши мишею, Харрі відкрив файл із записом пограбування на Кіркевеєн. Раз по раз він прокручував його, абсолютно бездумно примушуючи завмирати то на одному, то на іншому тремтячому кадрі. Потім він відкрив свою електронну пошту. На моніторі з’явилися пісковий годинник і напис: «Отримано 1 нове повідомлення». У передпокої знову задзвонив телефон. Ледве встигнувши кликнути на пісковому годиннику, Хар-рі прожогом кинувся до передпокою, зірвав із апарату слухавку і якомога ніжніше — спеціально для Ракелі — проворкував:

— Слухаю.

— Це Арне Албу. Вибачте, що турбую вас увечері, та ще й удома. Дружина повідомила мені ваше ім’я, ось я і вирішив раз і назавжди покінчити з цією справою. Ви не проти?

— Чудово, — трохи збентежено озвався Харрі, переходячи на звичайний тон.

— Я тут переговорив із дружиною. Ніхто з нас поняття не має ні про саму цю жінку, ні про те, яким чином до неї потрапив наш знімок. Проте фотографії ці роздрукували в майстерні, так що цілком могло статися, що хтось із співробітників прихопив із собою випадково зроблену копію. Та і вдома у нас часто буває багато народу. Тобто я хочу сказати, що пояснень тут може бути багато, справді сила-силенна.

— Гм.