Аманда похитала головою і по-дівчачому підлесливо поклала руку на плече абатиси.
- Його химерні фантазії, — я чула, як пояснював сам священик з церкви святого Блажея, служать благочестю, чи не так, майстре Хінтаме? Чи тим, що ви називаєте диявольськими виродками, ви не тавруєте злість, упертість і дурну мирську гордість?
Вона обернулася до Мельхіора, в її погляді був запал розуміння, що так його порадувало; вона вимовила останні слова на тому самому подиху, як він помітив раніше, коли вона видала свій ентузіазм до мистецтва живопису.
- Я намагався, — сказав художник обережно, обмірковуючи кожне слово, — показати моїм співгромадянам, як їх у житті охоплюють підступи й пастки пекла.
Настоятельниця мимоволі взяла чотки своїми довгими білими руками, її пальці міцно трималися на холодному металі.
- Сподіваюся, — сказала вона, — майстер Хінтам не випустить занадто багато своїх пекельних монстрів у нашій каплиці... Я ніколи їх не бачила, не хочу їх бачити, зрештою, що я про це чула. ; вони здаються мені потворними.
Мельхіор усміхнувся.
Аманда знову заговорила:
- Я казала вам, шановна мати, що цього разу не буде, а їх місце займуть дерева, квіти і птахи...
Настоятельниця зміряла Мельхіора з доброзичливою суворістю:
— Я чую і згодна, більше того, сподіваюся, майстре, що ви зафіксуєте на картині важливий момент із життя святого Франциска, якого я не бачу на ваших ескізах - момент заснування нашого жіночого ордену.
Мельхіор мимоволі клацнув пальцями, так що абатиса засміялася:
— Гарна думка, преподобна мати! Ми могли б навіть зробити заснування вашого ордену центральною частиною вівтаря, великим центральним образом.
Настоятельниця опустила чотки, зібрала розвіяну рясу й кивнула Мельхіорові зі своїм звичайним спокоєм, що означало, що розмову наразі закінчено.
- Я довіряю вашому судженню; щодо самої роботи, ви повинні її обговорити з сестрою Амандою.
Мельхіор привіз у францисканський монастир приладдя для малювання. Він довго радився з головою гільдії теслярів, який жив навпроти нього, яке дерево найкраще підійде для триптиха: він уявляв собі його маленьким, ніжним, кожна деталь ретельно опрацьована. Майстер гільдії насправді не слухав його слів; він скаржився, що для найнеобхіднішої роботи по перебудові йому не вистачає деревини і навіть рук, а в такій ситуації від нього вимагається час і зусилля для вівтарного розпису. Картини можуть почекати, Богові можна служити і без них, особливо у випадку черниць-францисканок, які не мали ніяких прикрас у каплиці років сто і більше. Але Мельхіор до тих пір настоював на своєму, аж поки той своїми руками не виготовив із доброго букового дерева дошки для триптиху й одну за одною не поніс до монастиря.
Тож Мельхіор сидів у каплиці й малював, тримаючи біля нього кутник і вимірювальну перекладину, ескізи лежали розкидані біля його ніг; вони й так були навряд чи потрібні, вони лише дратували його уяву в той час, коли він зовсім не думав про малювання.
Завершення середньої частини він залишив на самий кінець, хоча в ескізах вже накреслив на дошці те, що хотів зобразити. Почав він з лівого крила - шлюбу святого із Ассізі з дівою Бідністю: худий юнак у коричневій рясі стає на коліна перед такою ж худою дівою з незрячими очима, у якої на голові, на довгому жорсткому волоссі, лежить вінок з вербових гілок і левиного зіва. Вона подає йому руку, щоб отримати заручин ний перстень, таким чином, наче в неї дерев’яні кінцівки, і доброзичливим поглядом дивиться на чоловіка, що стоїть на колінах і який простягає їй залізну каблучку. Він не дивиться на неї, його очі прикуті до її великих кістлявих ніг. В обох фігурах немає ніякої чарівності, не кажучи вже про чуттєву радість, наречений і наречена нагадують радше опудала, які колись Мельхіор допомагав робити на Масляну або на Водохрещу. Навколо голови Франциска також не було ореолу, голова була оголена, і ноги були босі, його посох і оберемок лежали позаду, адже він був готовий продовжувати проповідувати відразу після весілля. Але посох і оберемок були в квітах. Під ногами Франциска й пані Бідності бігли на пагорб квіти, вздовж струмка — клубок орликів, конвалій і левиних зевів; квіти повзли вгору по жовтих скелях, і там вони стали ліанами та півоніями, а скелі зеленіли та синіли аж до вершини, де росли сосни, клени та кипариси. Над ними Мельхіор розмістив прозоре море хмар, за якими віщувалося сонце - але це могло бути і Велич Господня. Над морем хмар, удвічі більші за бідну пару в нижній частині картини, плавали стрункі ангели, що грали музику. Хто міг знати, чи чув маленький худий святий у коричневих шатах їхню музику? Але суть була не в цьому. Ангели мають флейти й сурми, але передусім вони покладаються на силу свого горла й співають із широко розкритими устами; співати для святого Франциска, небо, чутне і видиме, погодилося на вибір нареченої.
Аманда стежила за кожною ідеєю та за ростом образу. Квіти, які Мельхіор намалював на полях Італії, кущі з усіх боків і всі пори року, яскраво перемішані між собою, що ні йому, ні Аманді не заважало, - ці квіти були для черниці як магія. Він чув її голос, коли вона стояла трохи позаду чи осторонь, — слова, які інколи здіймалися в її подиху, коли вона бачила, як художник посунувся у роботі. Щоб насолодитися близькістю дівчини, художник хотів розтягнути роботу на тижні, але щоб чути і бачити її радість, він був змушений роботу прискорити.
Щирість їхніх розмов народжувала дедалі тісніше зближення. Мельхіор дивився на це з легким трепетом, схожим на напружене очікування. Він не хотів признатися собі, що в ньому починала проростати марення, на тлі якого образ пари, що їде верхи на білому коні, ставав меншим і тьмянішим, зникав, як сон. Він намагався провести межу і мати заборони перед очима; але щойно Аманда входила до каплиці, він відкидав усілякі обмеження.
ebooksa