— Ти, художник, йди туди, а я повернуся.
І того дня також приніс хліб. І так було майже щодня в наступні дні. Однак час від часу він не з"являвся. Мельхіор припустив, що він проспав, або був у поганому настрої, або просто поїхав за місто порибалити в одному зі ставків чи в річкових затонах. Він зізнався Мельхіору, що його улюбленою їжею є риба, і він завжди носить із собою трут і кремінь, щоб розвести багаття і підсмажити здобич на місці.
Після таких нескінченних годин зосередженості дикун з’являвся знову. Він підстерігав Мельхіора то перед його домом, то сидів біля воріт монастиря, лінивий, загадково посміхаючись. "Знову слуга слуги з"явився..." - сказав він. Вони з Мельхіором рубали дрова, носили воду на монастирську кухню, завжди з недовірливою усмішкою, ніби кепкували один з другого та Мельхіора, що вони такі покірні та піддані. Невдовзі він отримав чистий одяг у монастирі, і навіть здавалося, що він час від часу вмивався. Через пару тижнів він знову вибухнув своєю звичайною мовчазною глузуванням:
- Життя не зробиться через це кращим... так важко працювати і нема вошей, щоб їх давити.
Кожного разу, коли Мельхіор бачив сестру Аманду і мав нагоду обмінятися з нею кількома словами, вона завжди запитувала:
- Що ви зараз малюєте? Коли ви насправді малюєте?.
Кожного разу Мельхіор відповідав розгублено, ухильно:
- Не час зараз малювати, достойна сестро, живопис прийде потім — живопис терпеливий, почекає».
Почувши таку заяву, Аманда дивилася на нього завжди здивовано, з легким докором. Одного разу вона сказала:
- Але ж, майстре, ви не можете продовжувати грати роль поплічника черниці. Наші хворі скоро одужають, а безхатченки знайдуть дах над головою, принаймні ми благаємо Бога про це – життя піде своєю дорогою.
— Я хотів би лише залишатися слугою монастиря, поки є сили, — відповів Мельхіор із незвичайною палкістю.
Він узяв Аманду за руку, але вона швидко її вихопила й залишила його самого.
Мельхіора викликали до настоятельниці. Він бачив її лише в рідкісних випадках; настоятельниця францисканського ордену була майже невидимою силою, добровільно і за переконаннями замкнена у своїх кімнатах від зовнішнього світу. Мельхіор так і не побачив, як вона виходила за мури монастиря. Кімната, де вона прийняла художника, нагадувала кімнату Калбса в капітулі: розп"яття, стілець і стіл, цементна підлога, вкрита лише грубою циновкою. Настоятельниця сиділа, випростувавшись, в простому кріслі; її супроводжували дві сестри, літня черниця, яка терпляче й нерухомо стояла як свідок біля неї, а за нею молода сестра Аманда. Подібність обох облич уперше вразила Мельхіора, коли він побачив їх так близько одне до одного. Те, що було білим і тонкою жіночністю в Аманді, мало більш зрілу та сувору витонченість у блідому обличчі настоятельниці; ніс був ще більш рівний, рот такий же маленький, не по-дівочому повний, а твердий, майже гіркий. Мельхіорові спало на думку, що, можливо, вони родичі, можливо, тітка й племінниця, можливо, сестри? Аманда, як він знав уже давно, була шляхетною дівчиною, як і абатиса: настоятелі монастирів майже завжди були знатного походження.
Мати-настоятельниця говорила незворушно, з її вуст виходили чисті слова, як і її горде бліде обличчя:
- Майстре Мельхіоре Хінтаме, — почала вона, — я чула, як завзято, з якою самопожертвою ви тижнями допомагаєте нам у нашій важкій, непосильній праці й труднощах...- Мельхіорові хотілося опустити голову, прошепотіти кілька добрих слів. , але настоятельниця зупинила його сильним самовладним поглядом. —. У побожних сестер ще повні руки роботи, хоч найтяжче позаду... Як я чула, ви не боялися ніякої простої, тяжкої праці, і я вірю, що на таких, як ви, я могла би розраховувати в нашому місті. - Мельхіор справді схилив голову; він не знав, що хотіла настоятельниця цією похвалою, і йому було цікаво дізнатися, що вона ще скаже. - Я прийшла до висновку, майстре, що Бог і життя не призначили вас для цієї важкої праці, яку ви добровільно взяли на себе. Я дякую вам від усього серця за вашу самопожертву і готовність, і за похвальне смирення, але я більше не дозволяю користуватися вашими послугами. Як помічник... ви звільнені.
Мельхіор переводив погляд з одного жіночого обличчя на інше; старша черниця дивилася вперед стримано, але ласкаво, бліді губи Аманди злегка затремтіли. Що ж до настоятельниці, то Мельхіорові здалося, що вперше на її вустах заграла нотка привітної усмішки, пом’якшивши її суворість і самовпевненість. Збентежено він запитав:
— Звільнений? І що більше — і зовсім незаслужено — ви не пошкодували мені, преподобна мати, слів похвали.
Абатиса підняла руку, владний жест білої вузької руки, який миттєво змусив його замовкнути.
— Я ще не все розповіла вам, майстре, — продовжувала вона. - Усі сестри, яких я запитував про це, кажуть, що ваша неотесаний, але добрий приятель Тетьє Роен може вільно виконувати роботу, якою ви раніше займалися удвох. Отже, ви звільняєтесь від посади слуги і возниці. Відсьогодні монастир приймає вас на службу в якості художника.
Мельхіор побачив, як Аманда прикусила тремтячу нижню губу, її пальці сплелися й швидко розтиснулися. Він почав здогадуватися про план, який мав бути представлений йому, і, перш за все, про участь Аманди в ньому. Настоятельниця розвіяла останній його сумнів:
ebooksa