Я повернуся до цієї теми в останньому розділі книжки, коли ми будемо розглядати тему управління стресом. Звісно, ця книжка присвячена порушенням у нашому організмі внаслідок стресу і важливості визнання цього факту. Однак було б цілковитою недбалістю перебільшувати потенційні наслідки цієї ідеї. Не кожна дитина може вирости і стати президентом; виявляється, що неможливо закінчити війну, просто тримаючись за руку та співаючи народних пісень, а голод не подолати простою візуалізацією ситого світу. Не всяке погіршення здоров’я спричинене стресом, і нам не під силу зцілити самих себе від своїх найгірших медичних кошмарів, просто переставши хвилюватися та заповнивши свою голову думками, сповненими відваги, духовності та любові. Якби ж так було. І ганьба тим, хто наживається на популяризації цієї ідеї.
ПОСТСКРИПТУМ: ТРАГІКОМІЧНА ЗАМАЛЬОВКА З ІСТОРІЇ МЕДИЦИНИ
Уявлення про те, що розум може впливати на імунну систему, що емоційні переживання можуть впливати на опір організму певним захворюванням, дуже привабливе: психонейроімунологія має потужний важіль. Незважаючи на це, мене просто вражає, наскільки багато психонейроімунологів з’являється в наш час. Їх настільки багато, що вони навіть починають ділитися на вужчі спеціалізації. Одні вивчають лише людей, інші — тварин; одні аналізують епідеміологічні зміни у великих популяціях, інші досліджують окремі клітини. Під час перерв на наукових конференціях можна навіть побачити, як команда психонейроімунологів-педіатрів грає у футбол з психонейроімунологами-геронтологами. Чесно зізнаюся: я настільки старий, що пам’ятаю часи без психонейроімунологів. І от тепер я, наче підстаркуватий динозавр крейдового періоду, спостерігаю за розмноженням цих нових ссавців. Були навіть часи, коли ще не всі знали, що стрес викликає стискання імунних тканин — і тому медики-дослідники проводили впливові експерименти і неправильно розуміли отримані результати, що опосередковано призвело до смерті тисяч людей.
На початку ХІХ століття науковці та лікарі стикнулися з новим педіатричним розладом. Бувало, що батьки вкладали своє, судячи з зовнішнього вигляду, абсолютно здорове дитя в ліжечко, підтикали ковдрочку, залишали спати на ніч — поверталися вранці і знаходили дитину мертвою. Так дізналися про «смерть у колисці», або синдром раптової дитячої смерті (СРДС). Спочатку почали вивчати можливість умисних дій або насильства з боку батьків, але зазвичай ці причини відкидалися і загадка, чому здорові діти помирають уві сні без зрозумілих причин, залишалася нерозгаданою.
На сьогоднішній день вчені вже досягли прогресу в розумінні причин СРДС. Він стається в немовлят, які на третьому триместрі ембріонального періоду життя пережили певного роду кризу, коли їхній мозок не отримує достатньо кисню, що підвищує вразливість нейронів стовбурової частини головного мозку, які контролюють частоту дихальних рухів. Але у ХІХ столітті ніхто й гадки не мав, що відбувається.
Деякі патологоанатоми почали проводити дослідження у 1800-х роках. Вони акуратно проводили розтин немовлят з СРДС і порівнювали з матеріалом, зібраним під час розтину звичайних немовлят. Але тут криється непримітна, але фатальна помилка: «матеріал розтину звичайних немовлят». На кому проводили розтин? На кому зазвичай практикуються інтерни в університетських лікарнях? Чиї тіла розрізають, вивчаючи макроскопічну анатомію, студенти-першокурсники? Зазвичай це тіла бідних людей.
У ХІХ столітті чоловіки з міцною спиною та схильністю до нічного способу життя могли обрати собі кар’єру викрадача трупів і продавати мертві тіла прозекторам у медичних школах для навчання студентів. Здебільшого то були тіла бідняків, похованих без домовини в неглибоких братських могилах на кладовищах для бідняків та волоцюг (на противагу — багатіїв ховали в потрійній труні). Викрадання тіл ставало дедалі більш звичною справою, і для багатих людей почали вигадувати різні удосконалення. 1818 року було представлено «безпечну труну». Її розробники запевняли в тому, що викрадачам буде не під силу її відкрити, а кладовища для дворян пропонували спеціальну послугу ще в морзі — охорону тіла, щоб воно могло спокійно розкладатись у безпечному місці, куди викрадачі нізащо не змогли б проникнути, аж до дня поховання. У той час діяв викрадач тіл на ім’я Вільям Берк. Він уже був похилого віку, але винайшов власну методику роботи: заманював жебраків безкоштовною їжею, тоді душив їх і швидко продавав патологоанатомам. Особливий метод задушення Берка навіть назвали на його честь. (Іронія долі: Берка та його спільника зрештою спіймали, стратили, а їхні тіла передали патологоанатомам. Під час розтину особливу увагу приділили їхнім черепам у пошуку френологічних причин скоєння ними жахливих убивств.)
Усе це дуже допомогло медицині та біології, але були й недоліки. Бідняки були, м’яко кажучи, дуже незадоволені викраданням тіл у медичних цілях. Ошалілі натовпи ловили викрадачів тіл і чинили самосуд, здійснювали набіги на будинки патологоанатомів, спалювали лікарні. Стурбована свавіллям, яке спричинило нерегульоване полювання за тілами бідняків, влада твердо вирішила контролювати цей процес. На початку ХІХ століття урядовці європейських країн слідкували за тим, щоб патологоанатомів забезпечували тілами в адекватний спосіб, витіснили з цього процесу душителів та викрадачів і вгамували бідняків — і все за допомогою маленького закону: тіла одиноких людей, які помирають у нічліжних та лікарнях для бідних, передаються патологоанатомам.
Тепер медики мали змогу спокійно вивчати, який вигляд мають органи та тканини людини. Однак організм бідної людини зазнає певних змін через стресові обставини її існування. Під час розтину «нормальних» шестимісячних немовлят лікарі стикалися з такими причинами смерті, як-от хронічна діарея, недоїдання та туберкульоз. Тимус таких дітей був зовсім крихітним.
Тепер повернімося до порівняння тіл немовлят з СРДС та немовлят, що померли зі зрозумілих причин. За визначенням, якщо було визнано, що дитина померла від СДРС, це означало, що вона була повністю здорова — ніяких попередніх стресів, ніякого зменшення тимусу. Розпочавши дослідження, медики виявили приголомшливий факт: немовлята з СДРС мали значно більший тимус, ніж «нормальні» немовлята. І тут вони пішли хибним шляхом. Не знаючи, що стрес змушує тимус зменшитись у розмірах, медики припустили, що тимус у «нормальних» немовлят був нормальним. У результаті дійшли висновку, що деякі діти мали аномально великий тимус і тому СДРС настає внаслідок того, що великий тимус давить на трахею і однієї ночі дитина просто задихається. Невдовзі це вигадане порушення отримало химерну назву «тиміко-лімфатичний статус».
Це, як вважалося, біологічне пояснення причин СРДС виправдало батьків, яких раніше вважали винними у смерті своїх дітей через недбалість або умисність, а деякі з найбільш прогресивних медиків того часу почали розвивати тему «великого тимусу» (серед них був і Рудольф Вірхов, герой Розділу 17 цієї книжки). Проблема полягала в тому, що лікарі вирішили розробити рекомендації з попередження СДРС, засновані на цій нісенітниці. Але в той час все здавалося цілком логічним. Треба просто позбутися великого тимусу. Можливо, усунути його хірургічним шляхом, що виявилося досить складним процесом. Невдовзі у когось виникла блискуча ідея зменшити тимус за допомогою опромінювання. У наступні роки це призвело до десятків тисяч випадків раку щитоподібної залози, яка розміщується поряд з тимусом. Коли я читав лекції з цієї теми, студенти часто розповідали мені, що їхні батьки проходили такі сеанси опромінювання ще в 1950-х роках.
Який висновок можна зробити з історії «тиміко-лімфатичного статусу»? Я спробую, хоча він буде дещо пафосним. Поки не настануть часи, коли всі люди народжуються рівними і отримують можливість жити в рівних умовах, то принаймні під час розтину всі повинні мати рівні права. Якщо вже замахнутися на зовсім великі цілі, то можна було б щось зробити з цим світом, щоб у маленьких дітей не зменшувався тимус від економічної нерівності.
Добре, я спробую сформулювати щось більш наближене до науки. Наприклад, поки ми намагаємося зробити неймовірне відкриття в медичних дослідженнях (скажімо, секвенування людського геному) і докладаємо для цього силу-силенну зусиль, хтось розумний має зайнятися здавалося б простими питаннями типу «якого розміру має бути здоровий тимус?» Бо ці питання часто не такі вже й прості. Також слід пам’ятати, що плутанину можуть внести і медики-дослідники, які намагаються з’ясувати, що ж таке «норма». Дозволю собі дати таку пораду: займаючись наукою (взагалі займаючись чим-завгодно в настільки схильному до засудження та оцінок суспільстві, як наше), потрібно бути дуже обережним і впевненим у собі, перш ніж оголошувати щось «нормою», тому що одразу після такої заяви стає дуже складно об’єктивно ставитися до винятків з цієї встановленої «норми».
9. СТРЕС І БІЛЬ
У класичному романі Джозефа Геллера про Другу світову війну «Пастка-22» антигерой на ім’я Йоссаріан має сумнівну суперечку про природу Бога. Сумнівна вона тому, що обидва співрозмовники атеїсти, що певною мірою передбачає, що вони все таки дійдуть згоди. Однак виявляється, що тоді як Йоссаріан просто не вірить в існування Бога і його злить сама концепція віри, його опонентка вважає, що Бог, у якого вона також не вірить, є добрим і люблячим, і тому вона обурюється його гнівними нападками.