Чому зебри не страждають на виразку
Є ще одна проблема з етапом 1: часто не зрозуміло, чи людина справді зазнає впливу певного стресогенного чинника, навіть якщо вона так стверджує. Ми дуже погано розуміємо, що направду відбувається в нашому житті. Ось вам уявний експеримент: відберіть сотню щасливчиків і дайте їм таблетку, яка викличе в них жахливий біль у животі впродовж декількох наступних днів. Тоді спрямуйте їх до лікаря, який таємно бере участь у вашому експерименті і який поставить цим людям діагноз виразки шлунка. Тоді доктор поставить усім цим людям безневинне запитання: «Чи переживали ви в недалекому минулому якийсь стрес?» Мабуть, 90 зі 100 вигадають собі якийсь пережитий стрес, який і зумовив їхню «виразку». У ретроспективних дослідженнях пацієнти з певною діагностованою хворобою дуже часто говорять, що вони пережили стрес. Якщо ви приділяєте велику увагу ретроспективним дослідженням за участі людей, ви майже напевно встановите недостовірно сильний зв’язок між стресом та хворобою. Проблема в тому, що більшість досліджень у цій галузі є саме ретроспективними (така сама проблема є і в дослідженнях порушень ШКТ). Дорогі та довготривалі проспективні дослідження увійшли у звичну наукову практику лише нещодавно — відбирається група здорових людей і ведеться спостереження впродовж десятків років, об’єктивно фіксується, коли вони піддавалися дії стресогенного чинника і чи захворіли після цього.
Переходимо до наступного етапу: від стресогенного чинника до стресової реакції (від етапу 1 до етапу 2). Знову ж таки, якщо піддати організм впливу сильного стресогенного чинника, у нього виникне сильна стресова реакція. Що незначніший стресогенний чинник, то незначнішою буде стресова реакція.
Те саме стосується переходу від етапу 2 до етапу 3. Під час експериментів над тваринами було встановлено, що велика кількість глюкокортикоїдів зупиняє роботу імунної системи. Це відбувається і в організмі людини, якщо вона має пухлину, яка провокує вироблення величезної кількості глюкокортикоїдів (синдром Кушинга), або якщо людина приймає великі дози синтетичних глюкокортикоїдів для контролю перебігу якоїсь іншої хвороби. Але як ми вже знаємо, помірне збільшення рівня глюкокортикоїдів, що простежується у відповідь на багато типових стресогенних чинників, радше стимулює діяльність імунної системи, ніж пригнічує її. Більше того, за деяких видів раку підвищений рівень глюкокортикоїдів навіть справляє позитивний вплив. Як ми дізналися в попередньому розділі, дуже високий рівень глюкокортикоїдів знижує рівень естрогенів у жіночому організмі та тестостерону в чоловічому, а деякі види раку стимулюються саме цими гормонами (зокрема, «чутливі до естрогену» форми раку грудей та «чутливий до андрогену» рак простати). У таких випадках сильний стрес дорівнює високому рівню глюкокортикоїдів, що дорівнює меншій кількості естрогену чи тестостерону — як наслідок, уповільнюється розвиток пухлини.
Рухаючись від етапу 3 до етапу 4, наскільки сильно зміни в діяльності імунної системи трансформують перебіг хвороби? Як не дивно, імунологи не мають спільної думки щодо цього. Якщо імунна система пригнічена дуже сильно, людина, безперечно, має більше шансів захворіти. Люди, які приймають великі дози глюкокортикоїдів для лікування, мають знижену імунну реакцію і тому вразливі до всяких інфекційних захворювань, як і люди, хворі на синдром Кушинга або СНІД.
Більш тонкі перепади в роботі імунної системи мають менш очевидні наслідки. Знайдеться небагато імунологів, які скажуть, що «кожний маленький спад у якомусь аспекті діяльності імунної системи потроху збільшує шанси захворіти». Їхня непевність у цьому питанні пояснюється тим, що відносини між станом імунної системи та виникненням хвороби можуть бути нелінійними. Інакше кажучи, тільки-но організм перетинає певну межу пригнічення імунітету, ви наче опиняєтесь у човні посеред річки без весла, але до цього моменту зміни в роботі імунної системи можуть бути геть незначними. Імунна система настільки складна, що навіть якщо вам вдасться зафіксувати зміни в якомусь малому її аспекті у відповідь на стрес, це може геть нічого не пояснити про роботу системи загалом. Отже, зв’язок між відносно незначними змінами в діяльності імунної системи та перебігом хвороби в людей відносно слабкий.
Є ще одна причина, чому може бути досить важко застосувати узагальнені висновки, отримані в лабораторії, до реального життя. У лабораторії ви можете досліджувати вплив етапів 1, 2 та 3 на результат хвороби на етапі 4. Багатьом ученим видається дуже незручним здійснювати маніпуляції з інтенсивністю стресу, рівнем глюкокортикоїдів або роботою імунітету в щурів, а потім чекати решту щурячого життя, щоб побачити, чи стають вони уразливішими до хвороб, ніж їхні родичі з контрольної групи. Це повільний і недешевий процес. Як правило, натомість вчені досліджують штучно зумовлені хвороби. Вони беруть щура, піддають його впливу якогось вірусу, а потім проводять через етапи 1–3 і спостерігають, що відбувається. Так, вивчаючи важкі, штучно викликані хвороби, вчені отримують інформацію про етапи 1–3, які пов’язані з етапом 4. Проте слабкість такого підходу полягає в тому, що людина хворіє не тому, що якийсь учений примушує її хворіти. Натомість ми живемо у світі, наповненому безліччю канцерогенних речовин, спалахами епідемій, людьми, які чхають нам просто в обличчя. Існує порівняно мала кількість експериментів над тваринами, у яких розглядаються спонтанні захворювання, а не штучно зумовлені.
Є багато тонких моментів. Розгляньмо декілька випадків, у яких існує зв’язок між стресом та хворобами, які пов’язують з дисфункцією імунної системи. Це допоможе нам оцінити, наскільки цей зв’язок залежить від переходу від етапу 1 до етапу 4, який ми назвемо «психонейроімунний шлях» і який сполучає стрес та появу хвороби. У кожному з випадків ми поміркуємо, чи існує альтернативний сценарій розвитку подій, який ми узагальнено назвемо «життєвий шлях» і який може призвести від стресу до хвороби, пов’язаної з імунною системою, оминаючи послідовність етапів від 1 до 4.
ДОСЛІДЖЕННЯ ЗВ’ЯЗКУ МІЖ СТРЕСОМ і ХВОРОБОЮ
Соціальна підтримка й соціальна ізоляція
Статистика говорить: що менше соціальних стосунків має людина, то коротша тривалість її життя і то сильніший вплив справляють на її організм різноманітні інфекційні захворювання. Соціальні стосунки, які покращують наше здоров’я з медичної точки зору, можуть мати форму шлюбу, відносин з друзями або багатьма родичами, належність до якоїсь релігійної громади або інших груп. Це доволі стандартне твердження, яке підходить для багатьох сфер. Однак ці узагальнені висновки ґрунтуються на ретельно проведених проспективних дослідженнях і стосуються як чоловіків, так і жінок різних рас, європейців та американців, жителів міст та сіл. Що найважливіше, цей чинник надзвичайно потужний. Вплив соціальних стосунків на тривалість життя щонайменше так само суттєвий, як вплив таких чинників, як-от паління, підвищений тиск, ожиріння та рівень фізичної активності. Серед пацієнтів з однаковим діагнозом імовірність летального наслідку в людей з меншою кількістю соціальних зв’язків у 2,5 разів вища, ніж у людей з найбільшою кількістю таких зв’язків (були проаналізовані такі характеристики, як-от вік, стать і стан здоров’я).
Дуже цікаво. А як можна пояснити цю залежність? Можливо, застосувавши «психонейроімунний шлях» з етапами 1–4, який можна розписати приблизно так: соціально ізольовані люди переживають більший стрес через нестачу соціальної взаємодії та підтримки (етап 1); це призводить до хронічної активності стресової реакції (етап 2); що призводить до пригнічення імунітету (етап 3); і більшої уразливості до інфекційних захворювань (етап 4).
Розберімося, що стоїть за кожним із цих етапів. Зрештою, якщо людина соціально ізольована, це не означає, що вона переживає через це стрес — є багато відлюдників, які з радістю не відвідають чергову людну вечірку. Соціальна ізоляція як стресогенний чинник є дуже суб’єктивною оцінкою. Однак у багатьох відповідних дослідженнях учасники дослідження, які проходять за категорією «соціально ізольовані» самі характеризують себе як одиноких і це, безперечно, негативна емоція. Отже, ми можемо зарахувати проходження етапу 1. Переходимо до етапу 2 — чи справді ці люди мають хронічно гіперактивну стресову реакцію? У вчених мало доказів за чи проти цього.
Як щодо етапу 3 — чи справді соціальна ізоляція пригнічує якийсь з аспектів діяльності імунної системи? Щодо цього питання є багато доказів за. Як показало одне дослідження, одинокі та більш соціально ізольовані люди мають понижену реакцію антитіл на вакцину. За даними ще одного дослідження, в організмі хворих на СНІД відбувається швидше зменшення кількості основних видів лімфоцитів. Нарешті, ще одне показує, що жінки з раком грудей мають знижену активність природних кілерів.
Переходимо до етапу 4 — чи можна дійсно довести, що ступінь пригнічення імунітету відіграв якусь роль у появі хвороби? Докази цього вкрай слабкі. Деякі дослідження висвітлюють питання соціальної ізоляції та етап 3; в інших ідеться про ізоляцію та етап 4, але дуже мало вивчають разом і етап 3, і етап 4, як і чітко показують взаємозв’язок між параметрами етапу 3 та переходом до етапу 4.
Утім, є немало логічних доказів на підтвердження доцільності цього підходу. Що можна сказати про «життєвий шлях»? Можливо, проблема в тому, що соціально ізольовані люди не мають поряд того, хто б нагадав їм прийняти потрібні ліки? Відомо, що ізольовані люди гірше дотримуються режиму лікування. Можливо, вони їдять лише повторно розігрітий фастфуд замість корисної їжі? Або, можливо, вони більш схильні до шкідливих звичок, як-от паління, бо ніхто не переконує їх із цим покінчити? Спосіб життя може встановити зв’язок між соціальною ізоляцією та більшою уразливістю до інфекційних захворювань, минаючи послідовність етапів. Не можна виключати і зворотність причинно-наслідкового зв’язку: можливо, хворі люди менш здатні підтримувати стабільні соціальні стосунки?
Під час численних досліджень було вивчено такі чинники способу життя з високим ступенем ризику, як-от паління, неправильне харчування або недотримання режиму лікування, і доведено взаємозв’язок між ізоляцією та незадовільним станом здоров’я. Більше того, що вкрай важливо, цей самий взаємозв’язок можна простежити і серед людиноподібних мавп, які не гроблять своє здоров’я «біг маками», алкоголем та цигарками. Якщо інфікувати групу мавп ВІМ (мавпячий еквівалент ВІЛ), більш соціально ізольовані тварини матимуть вищий рівень глюкокортикоїдів, менше антитіл до вірусу, сильнішу дію вірусу у своєму організмі і вищу смертність — інакше кажучи, пройдуть етапи від 1 до 4.
Загалом можна сказати, що зв’язок між соціальною ізоляцією та погіршенням здоров’я через вплив стресу на імунітет є доволі обґрунтованою гіпотезою, хоча й має декілька слабких місць.
Важка втрата
Важка втрата, найбільш екстремальний варіант соціальної ізоляції, є втратою близької людини. Чимало наукових статей, присвячених цьому питанню, говорять, що хоча важка втрата часто збігається в часі з депресією, це не те саме. Заведено вважати, що той, хто переживає важку втрату (один з подружжя, батьки або тварина, що втратила хазяїна), приречений на ранню смерть. Численні дослідження показують, що важка втрата справді підвищує ризик смерті, але вплив цього чинника не такий сильний, як традиційно вважають. Підвищений ризик спостерігається в тих людей у скорботі, які мають додаткові фізіологічні або психологічні чинники ризику поряд з важкою втратою. Під час одного серйозного проспективного дослідження вчені протягом десяти років спостерігали за батьками ізраїльських солдатів, які загинули на війні з Ліваном. Втрата дитини не вплинула на показники смертності серед батьків загалом. Однак значно підвищені показники смертності виявили серед батьків, які на момент смерті дитини вже пережили втрату своєї другої половини або були розлученими. Інакше кажучи, зв’язок між цим стресогенним чинником та підвищеною смертністю простежується тільки серед батьків, які мають додатковий чинник ризику у вигляді мінімальної соціальної підтримки.