Зрештою, ми не маємо доказів того, що стрес підвищує ризик появи раку в людей, окрім двох досліджень одного виду раку.
Стрес і рецидив раку
А якщо рак успішно вилікували? Чи збільшує стрес ризик рецидиву? Досліджень цього питання вкрай мало і міцного зв’язку між стресом та рецидивом встановлено не було — думки «за» та «проти» розділилися порівну.
Стрес і динаміка раку
Переходимо до найскладнішого та найбільш суперечливого питання. Звісно, стрес може не мати жодного стосунку до появи раку. Але якщо людина вже хвора на рак, чи впливатиме стрес на швидкість росту пухлини, підвищуючи ризик летального кінця? І чи може послаблення стресу вповільнити ріст пухлини та збільшити тривалість життя?
Як ми вже дізналися, стрес прискорює ріст пухлин у тварин, але цей тип насадженої пухлини та її природа майже не мають стосунку до механізму захворювання серед людей. Тож ми маємо розглянути дослідження саме за участю людей. А з цим повний безлад.
Починаємо аналізувати різні способи подолання як чинник прогнозування результату лікування раку, порівнюючи пацієнтів, які боролися з раком з «бойовим духом» (тобто були оптимістично налаштованими), з тими, хто впав у депресію, заперечував хворобу, замкнувся в собі. Перша група прожила довше, враховуючи важкість захворювання.
Такі висновки надихнули на проведення досліджень, під час яких лікарі-практики намагалися втрутитися і зменшити стрес, який переживали їхні пацієнти, вселити в них бойовий дух і так вплинути на результат лікування. Знакове дослідження такого типу провів лікар-психіатр Девід Шпіґель зі Стенфордського університету наприкінці 1970-х років. Жінок, яким щойно поставили діагноз метастатичного раку молочної залози, довільно розділили на дві групі. Одній групі надавалося стандартне медичне лікування, а друга група, окрім такого самого лікування, проходила інтенсивну групову психотерапію. Як написав Шпіґель у звіті свого відомого дослідження, він допускав, що групова психотерапія може зменшити інтенсивність психологічного стресу в пацієнток, але він зовсім не очікував, що ця терапія справить вплив на характер перебігу раку. Незважаючи на свій скептицизм, він мусив визнати, що сеанси психотерапії продовжили тривалість життя в середньому на 18 місяців — надзвичайно приголомшливий ефект.
Про це дослідження писали і говорили всюди. Але є одне «але»: не зрозуміло, чи справді психосоціальна інтервенція має такий позитивний вплив. Після дослідження Шпіґеля було проведено з десяток інших, і їхні висновки щодо існування позитивного впливу групової психотерапії розділилися порівну. Результати, мабуть, найбільш скрупульозного дослідження, що мало на меті повторити висновки Шпіґеля, опубліковані в авторитетному медичному журналі
Чому ж так важко відтворити висновки того знаменитого дослідження? Шпіґель та інші вчені пояснюють це величезними змінами у «культурі раку», які сталися за всі ці роки. Не так багато десятиліть тому хворіти на рак було соромно і лікарі не бажали говорити пацієнтам про цей ганебний і безнадійний діагноз, а ті пацієнти, яким говорили діагноз, потім приховували факт своєї хвороби. Наприклад, опитування серед американських лікарів, проведене 1961 року, показало, що приголомшливі 90 % зазвичай не розповідали про виявлений рак своїм пацієнтам. Вже за двадцять років цей показник зменшився до 3 %. Більше того, з роками лікарі почали вважати психологічний комфорт своїх пацієнтів невід’ємним компонентом боротьби з раком і ставитися до процесу лікування як до співпраці з пацієнтом. Як сказав Шпіґель, коли починав своє дослідження у 1970-ті роки, найбільшою складністю для нього було вмовити пацієнток «експериментальної» групи витрачати свій час на якусь незрозумілу групову терапію. На противагу, під час аналогічних досліджень у 1990-ті найважче було вмовити пацієнток з «контрольної» групи відмовитися від сеансів групової психотерапії. Тобто в цьому дослідженні не вдалося однозначно показати, що проведення психосоціальної інтервенції для зниження стресу збільшує тривалість життя у разі захворювання на рак, бо тепер уже всі, включно з пацієнтками з контрольної групи, усвідомлювали необхідність зниження стресу під час лікування і шукали психосоціальної підтримки всюди, де можливо, навіть якщо це й не була офіційна групова психотерапія двічі на тиждень.
Припустімо, що це пояснення правильне, і я насправді вважаю його дуже переконливим. Отже, ми приймаємо тезу про те, що психосоціальна інтервенція зі зниження стресу подовжує тривалість життя онкохворих. Пройдімося етапами «психонейроімунного шляху» для того, щоб зрозуміти, чи можливо встановити, чому групова психотерапія справляє такий ефект. Чи сприймають пацієнтки психосоціальні інтервенції як метод зниження стресу (етап 1)? Є окремі винятки, але загалом дослідження показують, що це справді так.
Чи зупиняють ці психосоціальні інтервенції стресову реакцію (етап 2)? Під час деяких досліджень було встановлено, що психосоціальні інтервенції можуть знизити рівень глюкокортикоїдів в організмі. Поставимо питання інакше: чи означає надмірно інтенсивна стресова реакція меншу тривалість життя онкохворої людини? Ні. Найбільш ретельне дослідження на цю тему за участю другої вибірки пацієнток Шпіґеля з метастазами раку молочної залози показало, що високий рівень глюкокортикоїдів, зафіксований приблизно в час винесення діагнозу, не прогнозує коротшу тривалість життя.[63]
Отже, хоча психосоціальна інтервенція може зменшити рівень глюкокортикоїдів у крові, існує дуже мало доказів того, що підвищений рівень глюкокортикоїдів є прогностичним чинником коротшої тривалості життя людей з раком. Чи мають онкохворі з кращою психосоціальною підтримкою сильніший імунітет (етап 3)? Вочевидь, так. Пацієнтки з раком грудей, які свідчили про перенесення серйозного стресу, мали знижену активність природніх кілерів в організмі, тоді як у жінок, які свідчили про велику соціальну підтримку та проходили групову терапію, була зафіксована вища активність природних кілерів. Чи мають ці зміни в діяльності імунної системи відношення до змін у тривалості життя (етап 4)? Ймовірно, ні, оскільки в цих дослідженнях не було показано взаємозв’язку між рівнем активності природних кілерів в організмі та тривалістю життя цієї людини.
Отже, доказів на користь «психонейроімунного шляху» небагато. Як щодо «життєвого шляху»? Є багато причин вважати, що спосіб життя відіграє ключову роль у зв’язку між стресом та динамікою раку, але це дуже важко довести. Однією з найбільших проблем у лікуванні раку є те, що близько чверті пацієнтів не дотримуються режиму під час прийому ліків і пропускають сеанси хіміотерапії. Хто би міг подумати, що лікування виявиться таким неприємним. А що відбувається на груповій психотерапії, у колі людей, які проходять ті самі кола пекла? Хтось говорить: «Ти зможеш пройти ще один курс хіміотерапії, я знаю, що ти зможеш. Звісно, я почувалася просто жахливо, коли сама проходила курс, але я знаю, що ти зможеш», або «Ти вже їла щось сьогодні? Та знаю, знаю, в мене теж немає апетиту, але треба піти щось з’їсти», або «Ти вже приймала свої ліки сьогодні?» Дотримання режиму надзвичайно важливе. Будь-яка методика, що покращує дотримання режиму, позитивно позначиться на лікуванні. Але через те, що пацієнти неохоче зізнаються в неточному дотриманні режиму лікування, досить важко точно встановити, чи належить до цього шляху той чи інший ефект психосоціальної терапії[64].
Отже, питання надзвичайно цікаве, але геть не зрозуміле. Схоже, що немає чіткого зв’язку між пережитим сильним стресом та підвищеним ризиком появи раку або підвищеним ризиком рецидиву. Здається, існує зв’язок між певним типом характеру людини та дещо підвищеним ризиком захворіти на рак, але дослідження поки не показали причетності фізіології стресу до цього зв’язку, до того ж, не можна виключати впливу обтяжливих чинників способу життя. Позитивні та негативні висновки щодо того, чи покращує результати лікування раку психосоціальна інтервенція, яка допомагає знизити стрес, розподілені приблизно порівну. І нарешті, у разі справді ефективної для лікування психосоціальної інтервенції бракує доказів «психонейроімунного шляху», натомість є вагомі причини вважати, що ключовими тут є особливості способу життя та дотримання режиму лікування.
І що робити з цими висновками? Звісно, проводити більше досліджень. Набагато більше. А тепер обговорімо, чого точно не потрібно робити з отриманими знаннями.
РАК І ЧУДЕСА
Я маю виговоритися. Оскільки визнано, що психологічні чинники, інтервенції, які знижують стрес, та інші чинники можуть вплинути на динаміку такої хвороби, як-от рак, можна зробити сповнений надії, відчайдушний крок до висновку, що ці чинники можуть контролювати рак. Коли виявляється, що це не так, людина стикається з протилежним руйнівним боком цього переконання: якщо ви помилково вважаєте, що маєте силу запобігти появі або вилікувати рак за допомогою позитивного мислення, пізніше ви також повірите в те, що ви все ж помираєте від цієї хвороби з власної вини.
Прибічники досить згубного перебільшення зв’язку між психологією та здоров’ям не завжди одурманені фанатики, серед них трапляються й авторитетні медики, чиї дипломи додають переконливості їхнім екстравагантним заявам. Наведу декілька цитат Берні С. Сіґела, хірурга з Єльського університету, який надзвичайно ефективно пропагує свої ідеї широкому загалу.
Основною думкою бестселера Сіґела