Який наступний розумний крок роблять віруси? Вони не відновлюють свою активність, коли їм заманеться. Вони дочекаються, доки імунна система організму буде не в найкращому стані і швидко провернуть кілька циклів реплікації. А коли імунна система перебуває в поганій формі? Ви все правильно зрозуміли. Є сила-силенна доказів, що віруси на кшталт герпесу проявляються в різних видів у період фізіологічного або психологічного стресу. Так само працюють такі латентні віруси, як-от вірус Апштайна-Барр або вірус варіцелла-зостер (який викликає вітряну віспу та оперізувальний лишай).
Слід віддати належне такій винахідливості цих вірусів. Тепер до головного. Як латентний вірус герпесу, який, зрештою, є всього лише недорозвиненим малим відрізком ДНК, що зачаївся десь у ваших нейронах, дізнається про пригнічення вашого імунітету? Можливо, герпес періодично намагається вийти з латентного стану, але припиняє свої спроби, якщо імунна система працює нормально. А можливо, герпес якось аналізує поточний стан імунної системи.
Дивовижно, але відповідь стала відомою буквально кілька років тому. Герпес аналізує не стан імунної системи. Він аналізує інший показник, який і надає потрібну вірусові інформацію,— рівень глюкокортикоїдів. ДНК герпесу має відрізок, чутливий до підвищеного рівня глюкокортикоїдів у крові, і коли цей рівень підвищується, сенсори ДНК активують гени, відповідальні за виведення вірусу з латентного стану. Віруси Апштайна-Барр та варіцелла-зостер також мають у своїх ДНК відрізок, чутливий до рівня глюкокортикоїдів.
Але на цьому хитрощі вірусів не закінчуються. Знаєте, що ще може зробити герпес після інфікування вашої нервової системи? Він змушує гіпоталамус виробляти КРГ, який виділяє АКТГ, який зі свого боку підіймає рівень глюкокортикоїдів у крові. Неймовірно, еге ж? Отже, ніякий стресогенний чинник навіть не знадобиться. Герпес інфікує організм, штучно приводить організм на етап 2 за допомогою підвищення рівня глюкокортикоїдів, які дозволяють перейти на етап 3,— і вірус виходить з латентного стану. Більше того, підвищений рівень глюкокортикоїдів порушує роботу захисних механізмів імунітету, які мали б боротися з активізованим герпесом. Так наступає етап 4 — вискакує герпес. А ми гадаємо, що це тільки ми такі розумні з нашим великим мозком та протиставленими великими пальцями.
Ми проаналізували декілька найпопулярніших тем у психонейроімунології і пересвідчилися, що стрес може збільшити ймовірність появи або загострити перебіг деяких захворювань, пов’язаних з імунною системою (або зробити і те і те). Усе це було прелюдією до розгляду найбільш суперечливої теми в цій галузі медицини. Це один з ключових розділів цієї книжки і він, на жаль, йде врозріз з загальноприйнятим переконанням.
СТРЕС ТА РАК
Який зв’язок між стресом і появою раку?
Перші докази на користь того, що стрес може підвищити ризик появи раку, були отримані під час досліджень над тваринами. Тож на сьогодні існує чимало переконливих наукових статей з результатами експериментів над тваринами, які пояснюють, як саме стрес вплинув на перебіг деяких видів раку. Наприклад, швидкість росту пухлин у мишей може залежати від обставин, у яких живуть миші,— що більш галасливе та неприємне середовище їхнього проживання, то швидше росте пухлина. Інші дослідження показали, що якщо піддати щурів дії електричному струму, але дати їм змогу втекти, їхній організм після цього, як правило, відторгає пересаджені пухлини. Але якщо не дати щурам можливості втекти, піддавши їх дії електричного струму такої самої сили, їхній організм вже не відторгатиме пухлини. Якщо піддати мишей стресу, помістивши їхні клітки на платформу, що обертається (як правило, програвач пластинок), то виникне тісний взаємозв’язок між кількістю обертів та темпами росту пухлини. Якщо замінити обертовий стресогенний чинник введенням в організм глюкокортикоїдів, ріст пухлини також прискориться. Такими є результати глибинних досліджень, проведених найкращими фахівцями в галузі.
Чи було встановлено в цих дослідженнях механізм роботи стресу згідно з «психонейроімунним шляхом»? Схоже, лише частково. Як було зазначено, заподіяні стресогенні чинники підіймають рівень глюкокортикоїдів у крові. А глюкокортикоїди безпосередньо впливають на характер пухлини крізь імунні та неімунні механізми. Якщо активується перший механізм, імунна система має спеціалізований клас клітин (точніше, природних кілерів) для запобігання поширенню пухлини. Як показали дослідження, стрес скорочує кількість природних кілерів у крові. Другий механізм має, вочевидь, неімунний характер. Коли пухлина починає рости, вона потребує великого обсягу енергії, тому надсилає сигнал до найближчої кровоносної судини для того, щоб наростити відгалуження капілярів. Такий ангіогенез забезпечує постачання крові та поживних речовин до голодної пухлини. Глюкокортикоїди своєю концентрацією, зумовленою стресом, сприяють ангіогенезу. Нарешті, через новостворені судини може постачатися глюкоза. Пухлинні клітини майстерно абсорбують глюкозу з крові. Пригадаймо нашу зебру, яка втікає від лева: накопичення енергії в її організмі призупинилося для підвищення концентрації глюкози в крові для живлення м’язів. Однак, як було встановлено в моїй лабораторії декілька років тому, коли під час стресу в організмі щурів підвищується концентрація глюкози в крові, хоча б один вид експериментальної пухлини встигає насититися глюкозою, випередивши м’яз. Запаси енергії в організмі, призначені для м’язів, починають спустошуватися та самовільно передаватися жадібній пухлині.
Отже, ми дізналися про наявність зв’язку між стресом і раком у тварин, а також про деякі психонейроімунні механізми, які пояснюють цей зв’язок. Чи розповсюджується це на людей? Дві суттєві ознаки зазначених експериментів над тваринами значно нівелюють їхню актуальність для людського організму. По-перше, то були дослідження
Отже, зосередьмося на людях. Перше і найпростіше запитання: чи був колись установлений взаємозв’язок між сильними стресогенними чинниками та підвищеним ризиком появи раку?
Низка досліджень підтверджують цей зв’язок, але всі вони мають одну проблему — вони ретроспективні. Знову ж таки, людина з раком імовірніше пригадає якусь важку, неприємну подію зі свого життя, ніж людина з мозолем на нозі. Але якщо під час проведення ретроспективних досліджень зважати лише на ті стресогенні чинники, наявність яких можна перевірити (смерть близької людини, втрата роботи або розлучення)? Лише в кількох дослідженнях можна знайти зв’язок між такими серйозними стресогенними чинниками та появою раку кишечника через 5–10 років. Деякі дослідження, особливо за участі пацієнток з раком грудей, мали «квазі-проспективний» характер, бо оцінювали свідчення про стрес жінок, які проходили біопсію пухлини молочної залози, і порівнювали жінок, яким поставили діагноз, і тих, які виявилися здоровими. Деякі з цих досліджень показали зв’язок між стресом та раком і його можна вважати надійним — ці дослідження не мали ретроспективної упередженості, адже на час розмови жінки ще не знали, хворі вони на рак чи ні. У чому полягає проблема? Найімовірніше, жінки можуть здогадатися, чи високі в них шанси на рак, враховуючи випадки цієї хвороби в родині та наявність чинників ризику у своєму житті. Отже, ці квазі-проспективні дослідження перетворюються на квазі-ретроспективні, найменш надійний вид досліджень.
Якщо дослідити поодинокі проспективні дослідження, виявиться, що обґрунтованих доказів на підтвердження зв’язку між стресом і раком немає. Наприклад, як ми побачимо в Розділі 14, присвяченому депресії, важка депресія тісно пов’язана як зі стресом, так і з надмірною секрецією глюкокортикоїдів. Одне відоме дослідження двох тисяч чоловіків на заводі компанії
Подальші проспективні дослідження інших суспільних груп показали: або зв’язку між стресом та раком немає, або він настільки тонкий, що вважається несуттєвим з біологічної точки зору. Більше того, ці дослідження не виключають наявність альтернативного «життєвого шляху» розвитку хвороби, встановивши, що люди у стані депресії більше їдять та палять, що є двома чинниками збільшення ризику появи раку. Схожі висновки випливають і з ретельних проспективних досліджень важкої втрати як стресогенного чинника — немає зв’язку з пізніше виявленим раком.
Отже, ми переходимо до інших даних. Ми дізнаємося з Розділу 11, що недосипання та порушення режиму сну (наприклад, нічні зміни на роботі) є серйозними стресогенними чинниками. Щодо зв’язку між стресом та підвищеним ризиком появи раку, не дивно, що жінки, які тривалий час (десятки років) працювали в нічну зміну, мали підвищений ризик раку грудей. Однак найвірогідніше пояснення описаних випадків аж ніяк не стосується до стресу. Зміна робочого графіку з дня на ніч різко скорочує рівень мелатоніну — гормону, чутливого до світла, а зменшення кількості цього гормону значно підвищує ризик появи декількох видів раку, зокрема рак грудей.
Інші багатообіцяльні варіанти зв’язку теж виявляються незмістовними. Як уже зазначалося, організм людини, якій пересаджують органи, може не сприйняти їх, тому як попередження такого варіанту людині вводять глюкокортикоїди для пригнічення імунної системи, щоб вона була не здатна відторгнути новий орган. У невеликої кількості таких пацієнтів спостерігається підвищена ймовірність появи декількох видів раку шкіри (менш серйозного типу, не пов’язаного з меланомою). Крім того, як довели, якщо імунна система людини серйозно пригнічена через СНІД, імовірність появи декількох видів раку також зростає. То чи свідчать ці висновки на користь зв’язку між раком і стресом? Ні. Тому що: (а) стрес ніколи не пригнічує імунну систему до такої міри; (б) навіть якщо імунна система пригнічена настільки сильно, лише невеликий відсоток пацієнтів зі СНІДом або тих, кому пересадили якийсь орган, починають хворіти на рак; і (в) зростає ймовірність появи лише мізерної кількості видів раку.
Отже, окрім двох статей про рак кишечника, доказів на користь зв’язку між стресом та підвищеним ризиком появи раку майже немає (слід зазначити, що цей висновок базується на численних дослідженнях випадків раку грудей — який заведено вважати пов’язаним зі стресом). Можливо, є люди, які якось особливо (погано) справляються зі стресом, що збільшує їхні шанси захворіти на рак? У Розділі 5 ми розглянули гіпотезу про те, що люди з певними рисами характеру більш схильні мати функціональні порушення ШКТ. Чи існує якийсь особливий тип характеру онкохворих і чи можна пов’язати його з нездатністю нормально впоратися зі стресом?
Деякі вчені вважають, що такий тип характеру існує. Більшість досліджень з цієї теми були присвячені раку грудей, частково через його широку розповсюдженість та важкість перебігу. Однак про докази на користь цієї гіпотези повідомлялось і за інших видів раку. Як говорилось у статтях, тип особистості схильний до появи раку — це людина стримана, яка тримає всі емоції, особливо злість, всередині себе. Це ввічливий інтроверт, який прагне догодити іншим, поступливий та покірний. Згідно з цією гіпотезою, якщо така людина триматиме емоції в собі, вона має високий ризик захворіти на рак.
Однак більшість із цих досліджень є ретроспективними або квазі-проспективними, а ми вже знаємо про їхні слабкі місця. Проте проспективні дослідження підтвердили певний зв’язок, хоча й дуже незначний.
Чи можна стверджувати про наявність у цьому разі всіх чотирьох етапів «психонейроімунного шляху»? На мою думку, така наявність ще ніким не доведена. Як ми побачимо у Розділі 15, в організмі пригніченої людини підіймається рівень глюкокортикоїдів, отже, ми виходимо на етап 2. Але, наскільки мені відомо, ніхто ще не надав докази на користь етапу 3 — пригнічення імунітету такої інтенсивності, яка була б здатна вплинути на появу раку. Крім того, дійсно ґрунтовні проспективні дослідження не виключили впливу чинників «життєвого шляху» (паління, надмірне вживання алкоголю або, у разі раку грудей, надмірна кількість жирів у раціоні). Тож питання залишається відкритим.