Чому зебри не страждають на виразку

Отже, деякі потужні психологічні чинники можуть викликати стресову реакцію самі по собі або загострювати вплив іншого стресогенного чинника: втрата контролю або передбачуваності, втрата способів виходу негативних почуттів або втрата підтримки, усвідомлення того, що справи погіршуються. Очевидно, деякі з цих чинників накладаються між собою. Як ми побачили, тісно повязані між собою контроль та передбачуваність; якщо ж долучити сюди ще й усвідомлення того, що ситуація йде на гірше — ви опинитеся в умовах, за яких трапляються неконтрольовані та непрогнозовані погані речі. Приматолог Джоан Сілк з Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі зазначає, що ефективним способом утримати домінування у групі для альфа-самця примата є виміщення агресії в непередбачуваний і жорстокий спосіб. У цьому вся сутність тероризму для нас, приматів.

Інколи ці параметри можуть іти врозріз один з одним, і тоді постає питання, який з них має сильніший вплив. Найчастіше це стосується дихотомії між контролем та передбачуваністю й усвідомленням того, що ситуація погіршується чи покращується. Наприклад, хтось несподівано для себе зриває величезний джекпот у лотерею. Чи можна назвати це стресогенним чинником? Це залежить від того, що справляє сильніший вплив: «усвідомлення того, що справи йдуть на краще» чи стресовий елемент «нестача передбачуваності». Не дивно, що більшість людей, які виграють великі суми у лотерею, можуть повести себе в непередбачуваний спосіб. Результати експериментів над людиноподібними мавпами, у яких дослідники змінювали соціальне положення піддослідних, показали, що неочікувані зміни можуть завдавати стресу, навіть якщо вони і позитивні (психотерапевти часто мусять шукати причини, чому люди інколи ­вважають за краще перебувати в скрутному, але звичному становищі, ніж змінити щось на краще). Але водночас, якщо справи йдуть жахливо, ви не знайдете великої втіхи в тому, що це було передбачуваним варіантом розвитку подій.

Ці чинники значною мірою пояснюють, чому всі ми стикаємось у повсякденному житті з безліччю різноманітних стресів, однак так по-різному на них реагуємо. В останньому розділі книжки ми детально розглянемо основи цих індивідуальних відмінностей. Це ж служитиме основою для того, як навчитися використовувати ці психологічні параметри, як краще справлятися зі стресом.

Можливі взаємозв’язки між цими різними психологічними параметрами дозволяють зробити один важливий висновок, якому буде присвячено останній розділ. Він полягає в тому, що управління стресом не може складатися просто з набору простецьких установок на кшталт: «Посильте контроль. Посильте передбачуваність. Знайдіть виходи для негативних почуттів». Як ми вже розуміємо, все набагато складніше. Інколи певні неконтрольованість і непередбачуваність можуть бути й дуже позитивними: катання на американських гірках, якісний фільм жахів, детектив з несподіваною кінцівкою, виграш у лотерею, чийсь несподіваний вияв доброти у ваш бік. А інколи надмірна передбачуваність взагалі є катастрофою — нудна робота, наприклад. Добре збалансовані порції нестачі контролю та передбачуваності є тим, що ми називаємо стимуляцією. У Розділі 16 ми розглянемо біологічне пояснення того, чому стимуляція робить нас радше щасливими, а не пригніченими. Наша мета — не жити життям, у якому немає місця порушенню алостазу. Тепер розгляньмо, за яких обставин підвищене почуття контролю та передбачуваності зменшує стрес.

ДЕЯКІ ТОНКОЩІ ПЕРЕДБАЧУВАНОСТІ

Ми вже дізналися, як передбачуваність може нейтралізувати наслідки стресу: один щур отримує удари електричним струмом і має більші шанси на появу виразки, ніж щур, який заздалегідь отримує попередження про удар струмом. Однак передбачуваність допомагає не завжди. Експериментів на цю тему було проведено дуже багато і, що важливо, навіть за участю людей. (Слід пам’ятати, що в цих експериментах стресогенний чинник є неминучим; попередження не може змінити стресогенний чинник, лише змінити його сприйняття.)

Наскільки передбачуваним є стресогенний чинник без попередження? Уявіть, що одного ранку всемогутній голос вам говорить: «Виходу немає. Сьогодні, доки ти будеш на роботі, на твою машину впаде метеор і розчавить її. (Але більше таких випадків цього року не буде.)» Не втішні новини. Добре, що це не станеться знову завтра, хоча це й не робить новину набагато приємнішою; проте ця новина не змушує вас хвилюватися постійно. А як вам такий варіант — одного ранку всемогутній голос говорить: «Сьогодні на дорозі буде дуже нервово — багато машин, усі то зупинятимуться, то їхатимуть. І завтра також. Насправді кожного дня цього року буде жахлива ситуація на дорогах, окрім 9 листопада — тоді машин майже не буде, водії привітно махатимуть один одному, а патрульний зупинить тебе, щоб пригостити кавою з тістечком». Кому потрібні такі точні відомості про те, що діставатися до роботи варте таких нервів? Отже, попередження мають низьку ефективність для дуже рідкісних стресогенних чинників (ви зазвичай не хвилюєтеся через падіння метеориту) або ж тих, що виникають дуже часто (їхню появу легко передбачити й без попередження).

Наскільки завчасно перед дією стресогенного чинника ви отримуєте попередження? Кожного дня ви ходите на таємничу зустріч: вас із зав’язаними очима заводять у кімнату і садовлять у велике зручне крісло. Тоді, з імовірністю приблизно 50 на 50, але без попередження, або приємний оксамитовий голос читає вам улюблену дитячу казку і ви поринаєте в сон, або вам на голову вивертають відро крижаної води. Перспектива не з найкращих, так? Чи стане ця зустріч більш приємною для вас, якщо вам розкажуть, що саме з вами відбуватиметься через 5 секунд? Мабуть, ні — це замалий період часу, щоб психологічно підготуватися і знайти для себе якісь переваги. А якщо ви знатимете варіант розвитку подій задовго наперед? Чи хотіли би ви, щоб усемогутній голос сказав вам: ­«Через 11 років і 27 днів на тебе впродовж 10 хвилин литиметься крижана вода». Інформація, надана за дуже короткий або за дуже довгий період часу до дії стресогенного чинника, не має позитивного впливу на очікування з точки зору психології.

Деякі види прогнозної інформації можуть навіть посилити сукупний вплив очікування як стресогенного чинника. Наприклад, якщо стресогенний чинник по-справжньому жахливий. Чи заспокоїть вас таке повідомлення від всемогутнього голосу: «Завтра з тобою станеться невідворотна ситуація і тобі покалічить ліву ногу, але з правою нічого не станеться»?

Так само прогнозна інформація може лише погіршити ситуацію, якщо буде надто розмитою. У нашому світі після теракту 11 вересня будь-який непевний прогноз може завдати величезного стресу, наприклад, такі лякаючі гороскопи: «Помаранчевий рівень небезпеки. Ми не знаємо, яка ­халепа на вас чекає, але будьте надзвичайно обережними в усьому наступні кілька днів».^[88]

Загалом можна зробити висновок, що передбачуваність не завжди здатна вберегти нас від стресу. Більш систематичні досліди на тваринах показали, що цей чинник працює лише за умови середньої частоти та інтенсивності стресогенних чинників, а також достатньої завчасності та достовірності наданої інформації.

ТОНКОЩІ КОНТРОЛЮ

Для того щоб розібратись у деяких важливих тонкощах впливу чинника контролю на стрес, повернімося до прикладу щура, який отримує удари електричним струмом. Його натренували натискати важіль, щоб запобігти ударам, і тепер він, як скажений, барабанить по ньому. Важіль насправді ні на що не впливає, щур продовжує отримувати удари струмом, але з меншими шансами на появу виразки, адже вважає, що він конт­ролює ситуацію. Коли ми впроваджуємо відчуття контролю у структуру експерименту, це знижує інтенсивність стресової реакції, бо щур міркує так: «Десять ударів за годину. Непогано. Тільки подумати, наскільки все було б гірше, якби я не контролював усе це за допомогою мого важеля». Але якщо це призведе до протилежного ефекту і впровадження відчуття контролю змушує щура думати: «Десять ударів за годину, що зі мною не так? Я ж маю важіль, я повинен був запобігти цим ударам, це все моя провина». Якщо ви вважаєте, що контролюєте дію стресогенного чинника, яка насправді перебуває поза межами вашого контролю, ви можете почати думати, що неминучі речі відбуваються з вашої вини.

Через невідповідне відчуття контролю в умовах негативних подій ми можемо почувати себе дуже погано. Коли ми втішаємо людину, яка переживає якусь трагедію, ми часто намагаємося мінімізувати її відчуття контролю: «Це не твоя провина, ніхто б не зміг загальмувати вчасно; вона вискочила просто під колеса»; «Ти нічого не міг із цим зробити, ти докладав усіх можливих зусиль, просто економіка в країні зараз така слабка»; «Дорогенька, його б не врятував навіть найкращий лікар у світі». А іноді суспільство буває настільки жорстоким і бездушним, що звинувачує в певній ситуації певну людину, перебільшуючи значення її особистого контролю над цією ситуацією: «Вона сама цього хотіла, якщо так одягнулася» (ніби жертви зґвалтування здатні завадити ґвалтівнику); «Шизофренія вашої дитини викликана вашим методом виховання» (це згубне переконання панувало у психіатрії десятки років, доки не було доведено нейрохімічний характер цього захворювання); «Якщо б вони спробували асимілюватися, то не мали би цих проблем» (ніби меншини мають силу запобігти своєму переслідуванню).

Вплив відчуття контролю на перебіг стресу дуже залежить від контексту. Загалом, якщо певний стресогенний чинник передбачає можливість легко уявити, наскільки гіршою могла бути ваша ситуація, штучне відчуття контролю допомагає. «Це було жахливо, але наскільки було б гірше, якби я не зробив Х». Але коли стресогенний чинник і справді серйозний і вкрай негативний, штучне відчуття контролю руйнує — важко уявити собі ще гірший варіант розвитку подій, якого можна було б уникнути, зате легко дорікати собі за нездатність запобігти цій катастрофі. Краще не думати, що ви могли проконтролювати неконтрольовані речі, якщо наслідки є жахливими. Люди з сильним внутрішнім локусом контро­лю (інакше кажучи, люди, які думають, що є господарями власного життя, а все, що відбувається навкруги, є наслідками їхніх дій) мають більшу інтенсивність стресової реакції, ніж люди з зовнішніми локусами, коли вони стикаються з чимось неконтрольованим. Це становить особливий ризик для людей похилого віку (особливих літніх чоловіків), оскільки життя підносить їм дедалі більше ситуацій поза їхнім контролем. Як ми побачимо в останньому розділі, є навіть тип особистості, чия схильність до посилення внутрішнього контролю в умовах негативної, неконтрольованої ситуації значно підвищує ризик виникнення певної хвороби.

Такі тонкощі контролю та передбачуваності допомагають пояснити одну властивість досліджень теми стресу, яка вносить певну неясність. Загалом що менше контролю та передбачуваності, то більший ризик появи хвороби, зумовленої стресом. Однак експеримент на мавпах, проведений Джозефом Брейді 1958 року, породив гіпотезу, що більший ступінь конт­ролю та передбачуваності викликає виразку. Половина тварин у групі могли натискати важіль, щоб запобігти удару електричним струмом (мавпи «керівники»), а інша половина були прикуті до «керівників» і отримували удар струмом разом з ними. Виявилося, що в мавп-керівників був більший ризик появи виразок. А на основі таких досліджень була сформована концепція «синдрому стресу керівника» і пов’язаний з нею образ людини-керівника, що несе тягар контролю, лідерства та відповідальності. Бен Нательсон з Медичного центру у справах ветеранів з Іст-Оранджу, штат Нью Джерсі, та Джей Вайс відзначили певні проблемні місця цього дослідження. По-перше, його проводили з такими параметрами, за яких контроль та передбачуваність виступали у негативному аспекті. По-друге, мавпи «керівники» та «підлеглі» відбиралися не в довільному порядку; навпаки, керівниками призначалися ті мавпи, які під час пілотних досліджень першими натискали кнопки. Мавпи, які натискали швидше за інших, були більш емоційно реактивними тваринами, тож вийшло так, що Брейді відібрав у групу керівників мавп, які були схильні до появи виразки. Загалом керівники усіх видів радше викликають появу виразки в інших, а не отримують її самі, як ми дізнаємося у Розділі 17.

Підсумовуючи, можна сказати, що стресову реакцію здатні змінювати або навіть викликати психологічні чинники, включно з браком виходу негативних почуттів, відсутністю соціальної підтримки, усвідомлення погіршення ситуації, а також, за деяких обставин, втратою контролю та передбачуваності. Ці знання значно прояснили для нас запитання, чому не всі люди хворіють через стрес. Звісно, на долю кожної людини припадає різна кількість стресогенних чинників. Прочитавши всі розділи, присвячені фізіології, ви вже знаєте, що люди між собою різняться швидкістю вироблення глюкокортикоїдів наднирковими залозами, кількістю інсулінових рецепторів у жирових клітинах, товщиною оболонки шлунка і так далі. Але на додачу до цих фізіологічних чинників, нам тепер відкрився й інший вимір. Кожен з нас має різний набір психологічних фільтрів, через який ми сприймаємо стресогенні чинники у своєму житті. Двоє людей беруть участь у тому самому виді діяльності,— довго стоять у черзі в супермаркеті, виступають перед великою аудиторією, стрибають з парашутом,— але їхнє психологічне сприйняття цього може різнитися кардинально. «О, доки стою у черзі, погортаю журнал» (вихід для невдоволення); «Я так сильно хвилююся, але після майбутньої розмови я точно отримаю підвищення» (ситуація покращується); «Це ж чудова нагода — я завжди мріяв стрибнути з парашутом» (ситуація під контролем).

У наступних двох розділах ми розглянемо такі психіатричні розлади, як-от депресія та тривожність, а також розлади особистості, які характеризуються невідповідністю між реальним ступенем стресу, який завдають людині зовнішні чинники, та ступенем стресу, який вона відчуває. Як ми дізнаємося, така невідповідність може набувати розмаїття форм, але в будь-якому разі наслідки такого розладу будуть вкрай негативними. Далі, у Розділі 16, ми розглянемо зв’язок між психологічним стресом та процесом залежності. З Розділу 17 ви дізнаєтеся, як ваш статус у суспільстві і тип цього суспільства можуть впливати на фізіологію стресу та перебіг хвороби. У заключному розділі ми розберемо способи управління стресом і навчимося застосовувати собі на користь захисні механізми психіки.

14. СТРЕС І ДЕПРЕСІЯ

Ми патологічно зачаровані екзотичними хворобами. Про них розповідають у телесеріалах, таблоїдах і навіть пишуть у шкільних творах учні, які мріють стати лікарями. Люди вікторіанської доби зі слоновою хворобою, вбивці з дисоціативним розладом ідентичності, десятирічні діти з синдромом передчасного старіння, артисти з феноменальними здібностями у вузькій ­галузі, канібали з інфекцією куру. Хіба можна протистояти такому розмаїттю? Але коли доходить до основи людських страждань, на арені з’яв­ляється глибока депресія. Вона може становити загрозу вашому існуванню, може зруйнувати життя, розвалити родину. І вона страшенно розповсюджена — психолог Мартін Селігман назвав депресію ГРВІ психопатології. За найбільш достовірними оцінками, у певний період життя 5–20 % з нас матимуть глибоку депресію, яка частково вплине на нашу дієздатність і потребуватиме госпіталізації або медикаментозного лікування чи просто нашої цілковитої бездіяльності протягом значного періоду часу. Кількість випадків глибокої депресії стабільно зростає з кожним десятиліттям. Припускають, що незабаром депресія стане другою за розповсюдженістю у світі причиною видачі лікарняного.