2
2 Журналістам, мабуть, відомий цей факт. Прочитайте опис шахового поєдинку між Каспаровим та Карповим 1990 року: «Каспаров продовжує підготовку до нищівного удару. Наближаючись до розв’язки, Карпов мусить протистояти загрозам розправи, відповідаючи з не меншим запалом, і гра перетворюється на видовищну баталію».
3
3 У цій книжці я буду часто посилатися на Мак-Івена та його дослідження, адже він гігант цієї сфери (а також чудова людина і в далекому минулому мій науковий керівник).
4
4 Фізіологи взагалі багато часу приділяють роздумам про влаштування унітазу.
5
5 Якщо ця аналогія видається вам дурною, просто уявіть собі купу вчених, які обговорюють цей образ на конференції з дослідження стресу. Я був на засіданні, де вперше озвучили цю аналогію, і вже за лічені хвилини утворилися угруповання, які висували свої варіанти, включно зі слонами на ходулях «пого», слонами на рукоходах та каруселях, борцями сумо на гойдалці-балансирі тощо.
6
6 Звідки походить ця назва? На переконання Сеймура Левіна, видатного фізіолога й дослідника стресу, її вигадав Клавдій Гален, який вважав, що головний мозок відповідає за раціональне мислення, а периферійні внутрішні органи — за емоції. Розуміючи, що нейронні провідні шляхи сполучають ці дві системи, він припустив, що головний мозок симпатизує внутрішнім органам або навпаки внутрішні органи симпатизують головному мозку. Як ми невдовзі дізнаємося, інша частина автономної нервової системи називається парасимпатичною нервовою системою. «Пара» означає «поряд» і передає не надто несподіваний факт, що парасимпатичні нейронні проєкції йдуть поряд із симпатичними.
7
7 «Тож,— затамувавши подих, запитає спортивний вболівальник,— хто виграв ці перегони — Гіймен чи Шаллі?» Відповідь залежить від того, що таке для вас успіх. Першим відокремленим гормоном став той, який опосередковано регулює викид тиреоїдного гормону (тобто він контролює механізм, за допомогою якого гіпофіз регулює діяльність щитоподібної залози). Шаллі та його команда першими подали для публікації статтю, у якій фактично було сказано: «У головному мозку дійсно існує гормон, який регулює викид тиреоїдного гормону, і його хімічна структура Х». Але команда Гіймена подала статтю з ідентичним висновком через п’ять тижнів. Але заковика в тому, що на кілька місяців раніше Гіймен та компанія першими опублікували статтю з таким формулюванням: «Якщо синтезувати хімікат зі структурою Х, він регулює викид тиреоїдного гормону і робить це в спосіб, подібний до того, як це робить перемелена маса гіпоталамусу. Ми поки що не знаємо, чи цей компонент у гіпоталамусі, хай чим він є, також має структуру Х, але не надто здивуємося, якщо насправді має». Отже, Гіймен першим сказав «Ця структура працює як справжня», а Шаллі першим сказав «Ця структура справжня». Як я дізнався з перших вуст багато десятиліть по тому, ветерани призового бою Гіймена—Шаллі і досі дратуються через спроби встановити, хто ж кого нокаутував.
Ви можете запитати, чому після кількох років цієї несамовитої конкуренції не зробили очевидну річ, наприклад, чому Національний інститут охорони здоров’я США не посадив цих двох за стіл і не сказав: «Замість того щоб знову давати вам гроші платників податків на окремі дослідження, чому б вам не працювати разом?» Проте хай як дивно це звучить, але такий підхід не обов’язково сприятиме науковому прогресу. Конкуренція слугує важливій меті. Незалежне повторення результатів надзвичайно важливе в науці. Після років перегонів науковець тріумфує та оприлюднює структуру нового гормону або хімічної речовини в мозку. Два тижні по тому вперед виривається інший учений. Він має найсильнішу можливу мотивацію довести хибність суджень першого колеги. Натомість він змушений сказати: «Я ненавиджу цього поганця, але мушу визнати, що він має рацію. Ми отримали ідентичну структуру». Можна пересвідчитися, що ваші докази справді ґрунтовні, саме завдяки незалежному підтвердженню від вороже до вас налаштованого суперника. Коли всі працюють разом, справи, звичайно, йдуть швидше, але все зводиться до того, що всі члени команди мають однакові переконання, наражаючись тим самим на небезпеку не помітити малі, неочевидні помилки, які можуть перерости у великі.
8
8 Ті три людини на всьому білому світі, які читають цю книжку, прочитали попереднє видання та пам’ятають з нього хоч щось, можуть поцікавитися, чому гормон, який раніше називався КРФ (кортикотропін-рилізинг фактор) тепер став КРГ. За правилами ендокринології, потенційний гормон називають фактором до підтвердження його хімічної структури, після чого нарікають гормоном. КРФ отримав цей статус у середині 1980-х, а моє тривале використання терміну «КРФ» ще навіть у виданні 1998 року було всього лише моєю ностальгічною, але марною спробою залишитись у далеких, безтурботних днях моєї молодості, коли КРФ ще не було приборкано. Після болісного психологічного аналізу своїх дій я змирився з цим фактом і тепер вживатиму термін «КРГ».
9
9 Є перелік видів (який, напевно, не має містити людей) за певним числом біологічних показників. Але це в іншій книжці.
10
10 Одна з моїх відважних наукових асистентів, Мішель Перл, якось зібрала декілька провідних урологів Америки і попросила пояснити, для чого в людському організмі сформувався сечовий міхур. Один уролог, що був прихильником компаративного аналізу (а також Джей Каплан, чиї дослідження ми розглянемо пізніше в цьому розділі) розповів про вивчення місцевих гризунів, які залишають по собі пахучі сліди, і зробив таке припущення: можливо, сечовий міхур допомагає уникнути безперервного протікання сечі, щоб хижаки не могли напасти на наш слід. Проте цей учений сам визнав слабкість своєї ідеї, зауваживши, що риби також мають сечовий міхур, хоча їм, очевидно, можна не перейматися проблемою пахучих слідів. Декілька урологів припустили, що сечовий міхур може слугувати своєрідним буфером між нирками та зовнішнім світом, знижуючи в такий спосіб ризик підхопити ниркові інфекції. Проте видається досить дивним створювати орган спеціально з метою захистити інший орган від інфекції. Перл висунула гіпотезу, що, можливо, сечовий міхур сформувався як частина чоловічої репродуктивної системи, адже кислотність сечі погано впливає на сперму (у стародавні часи жінки використовували половинку лимона як протизаплідний засіб), тому для сечі потрібно було створити окреме сховище. Вагомий відсоток опитаних урологів відповіли щось на кшталт: «Ну, якби не було сечового міхура, то було б надзвичайним суспільним недоліком». Проте їхня відповідь означає, що сечовий міхур сформувався у хребетних десятки мільйонів років тому для того, щоб ми, люди, випадково не намочили святковий одяг. Хоча в більшості випадків урологи просто відповідають: «Чесно кажучи, я над цим ніколи не замислювався», «Я не знаю, і кого б я про це не питав, ніхто також не знає» та «Гадки не маю».
Найдивніше в цьому всьому те, що багато тварин насправді не користуються накопичувальною здатністю свого сечового міхура. За довгі роки спостереження за бабуїнами, зокрема за особливостями сечовипускання, я помітив, що вони дуже рідко себе стримують. Безсумнівно, у цій сфері ще належить чимало прояснити.