Приховані малюнки

— Вибач мені. Здається, я неправильно оцінив момент. Але якщо я досить довго й швидко базікатиму, то ми зможемо вдати, що нічого й не було, гаразд?

Він підводиться ніяковіючи.

— У нас у гаражі є пінг-понг. Хочеш пограти?

Я беру його за руку й тягну назад на лавку. Цього разу сама цілую його. Кладу долоню йому на серце й міцно пригортаюсь — так, щоб не було жодних сумнівів щодо моїх почуттів.

— Ні, — кажу йому. — Я не хочу звідси йти.

@@@

Але зрештою таки йду.

Вечірка закінчується десь о десятій тридцять. З нашої лавки в затінку дерев чутно, як хряпають дверцята автомобілів, запускаються двигуни, і гості від’їжджають парадною кільцевою під’їзною доріжкою.

Ми з Адріаном засиджуємося в саду далеко за північ. Урешті все світло в будинку гасне — схоже, його батьки вже полягали спати, і я вирішую, що мені, мабуть, час іти.

Адріан пропонує провести мене додому. Я кажу йому, що це не обов’язково, що це лише кілька кварталів, але він наполягає.

— Це не Південна Філадельфія, Меллорі. Після настання темряви вулиці Спрінґ-Брука стають досить непривітними.

— У мене електрошокер на зв’язці ключів.

— Він не захистить тебе від якоїсь п’яної матері за кермом мінівена. Мені буде набагато спокійніше, якщо проведу тебе додому.

Скрізь панує тиша. Вулиці порожні, будинки темні. Щойно ми виходимо із саду, усі чари розвіюються. А коли попереду бовваніє будинок Максвеллів, то я й зовсім згадую всі свої старі проблеми, а ще згадую, ким є насправді. І вкотре відчуваю, що маю бути чесною. Може, я й не можу набратися сміливості, щоб усе йому розповісти — не сьогодні, не зараз. Але хочу сказати йому бодай щось правдиве:

— У мене давно не було хлопця.

Він знизує плечима.

— У мене ніколи не було хлопця. Я просто хочу сказати, що нам не треба ні з чим поспішати. Поки ми не познайомимося краще. Не будемо квапити події.

— Що ти робиш завтра ввечері?

— Я серйозно, Адріане. Ти можеш дізнатися про мене дещо, що тобі не сподобається.

Він бере мою руку й стискає її.