На задньому плані я чую інші голоси, сміх чоловіків і жінок, наче він розмовляє зі мною з бару.
— Ти хочеш зустрітися?
— Так, але треба, щоб ти прийшла сюди. У будинок моїх батьків. Вони влаштовують вечерю, і я пообіцяв скласти компанію їхнім друзям. Але якщо ти прийдеш, я зможу злиняти.
Я досі в спортивному вбранні для бігу, ще не робила розтяжок і, пробігши 8,78 миль, шалено страждаю від спраги й голоду. Однак обіцяю, що буду там хвилин за тридцять. Якщо я один день не порозтягаюсь — це не смертельно.
Жадібно випиваю ще одну склянку води, швиденько готую бутерброд і біжу в душ. За три хвилини вбираюся в один із найкращих нарядів Керолайн — м’ятно-зелену сукню з ніжним білим квітковим принтом. А потім поспішаю у Квітковий палац.
Двері відчиняє Адріан, а не його батьки, і я відчуваю полегшення. На ньому повсякденний одяг для заміського клубу — рожева сорочка поло, заправлена в штани кольору хакі з поясом.
— Ти якраз вчасно, — каже він. — Ми саме приготували десерт. — Потім нахиляється нижче й шепоче: — Між іншим, мої батьки хочуть знати, чому ми так цікавимось Енні Барретт. Тому я сказав, що ти знайшла кілька малюнків у своєму котеджі, схованих під мостинами. Я сказав, що ти намагаєшся з’ясувати, чи їх намалювала Енні. Мені було легше придумати маленьку невинну побрехеньку, ніж сказати правду.
— Розумію, — кажу я. І я справді його розумію — навіть більше, ніж він уявляє.
Квітковий палац набагато більший від будинку Максвеллів, але всередині здається меншим, теплішим і затишнішим. Усі кімнати обставлені меблями в місіонерському стилі; стіни прикрашені сімейними портретами й картами Центральної і Південної Америки. Відчувається, що ця сім’я живе тут багато років. Ми минаємо піаніно, антикварну шафу, повну гончарних виробів; скрізь на вікнах буяють пишно-зелені кімнатні рослини. Мені кортить зупинитись і все гарненько роздивитись, але Адріан прямує просто в галасливу їдальню, де зібралося з дюжину людей середнього віку. Вони купчаться навколо столу, заставленого келихами й десертними тарілками. Одразу точаться п’ять різних розмов, і ніхто не помічає нашого приходу, поки Адріан не починає махати руками й закликати до уваги.
— Прошу уваги, це Меллорі, — каже він. — Цього літа вона працює нянею в родині на Еджвуд-стріт.
На чолі столу Ігнасіо підіймає свій келих і проголошує тост, розхлюпуючи вино собі на руку й зап’ястя.
— А ще вона спортсменка з Великої десятки! Бігає на довгі дистанції за Пенсильванський університет!
І ці люди реагують так, наче я — Серена Вільямс[29], яка щойно повернулася з Вімблдону з черговою перемогою. Мати Адріана, Софія, кружляє навколо столу з пляшкою Мальбека, наповнюючи келихи, і співчутливо кладе руку мені на плече.
— Вибач мого чоловіка, — каже вона. — Він трохи
— Вона має на увазі, напідпитку, — перекладає Адріан, а потім вказує на їдальню і кожному мене представляє. Я не можу одразу запам’ятати стільки імен. Тут і начальник пожежної охорони Спрінґ-Брука, і лесбійська пара, яка керує міською пекарнею, і пара сусідів із цього ж кварталу.
— Я так розумію, що ти прийшла по бібліотечну книжку, — каже Софія.
— Так, але мені не хотілося б переривати…
— Я тебе благаю! Я знаю цих людей тридцять років. Нам більше нíчого сказати одне одному! — Її друзі сміються, а Софія бере зі столу теку з файлами. — Ходімо, у дворі поговоримо.
Вона відчиняє розсувні скляні двері, і я виходжу за нею на задній двір у найекстравагантніший сад із усіх, мною бачених. Зараз середина липня, і все квітує: блакитна гортензія, яскраво-червона цинія, жовті лілійники і маса екзотичних квітів, яких я ніколи не бачила. Тут є лавочки, східці, арки, оповиті пурпуровою іпомеєю, фонтанчики-купальні для птахів, доріжки з каменю і ряди соняшників, вищих за мене. А посеред усього цього примостилася кедрова альтанка зі столом і стільцями, з якої відкривається вид на ставок із золотими рибками й ніжно-хлюпотливим водоспадом. Шкода, що в мене немає часу всім цим помилуватися — таке враження, що я гуляю по Диснейленду, — а ось для Адріана й Софії це лише їхній задній двір, подумаєш, дивовижа.
Ми заходимо в альтанку, й Адріан за допомогою застосунку на телефоні робить яскравішим святкове освітлення, прикріплене на стелі. Всідаємось, і Софія береться до справи.
ebooksa