— Це важкий проєкт для дослідження. Перша проблема полягає в тому, що історія дуже стара, тож в інтернеті нічого немає. По-друге, Енні Барретт померла одразу після Другої світової війни, коли всі газети все ще були зациклені на Європі.
— А як щодо місцевих новин? — цікавлюся. — Чи не було в Спрінґ-Бруці щоденної газети?
— «Вісник», — каже вона киваючи. — Він виходив із 1910 до 1991 року, але мікрофільм пропав під час пожежі на складі. Усе пішло прахом. — Вона показує жестом пуфф!, і я помічаю на її передпліччі крихітне тату: витончену троянду з довгим стеблом, елегантну й зроблену зі смаком, але все одно мене це вражає. — Я перевернула бібліотеку в пошуках фізичних копій, та марно. Нічого аж до 1963 року. Тоді я вирішила, що зайшла в глухий кут, але один співробітник указав мені на полицю з творами місцевих авторів. Щоразу, як хтось у місті видає книжку, ми зазвичай замовляємо примірник. Просто з увічливості. Це переважно детективи й мемуари, та іноді трапляється щось, пов’язане з краєзнавством. Саме там я і знайшла оце.
Вона дістає з теки дуже тоненьку книжечку, що насправді більше нагадує брошуру — сторінок із тридцять з гаком, у картонній обкладинці, скріплену товстими іржавими промисловими скобами. А титульну сторінку явно набирали на старомодній ручній друкарській машинці:
@@@
ВИБРАНІ ТВОРИ
ЕНН К. БАРРЕТТ
(1927—1948)
@@@
— Її не було в нашій комп’ютерній системі, — веде далі Софія. — Не думаю, що ця книжка хоч раз потрапляла в обіг за п’ятдесят років.
Я підношу книжку до обличчя. У неї затхлий, їдкий запах — наче сторінки гниють.
— Чому вона така маленька?
— Її двоюрідний брат видав цю книжку своїм коштом. Просто невеличкий наклад для друзів і родини, і я думаю, що хтось подарував один примірник бібліотеці. Тут, на першій сторінці, є передмова від Джорджа Барретта.
На дотик обкладинка стара й ламка, немов сухе лушпиння, що ось-ось розсиплеться під пальцями. Я обережно розгортаю книжку й починаю читати.
У березні 1946 року моя двоюрідна сестра Енн Кетрін Барретт виїхала з Європи, щоб почати нове життя тут, у Сполучених Штатах. Виявивши жест християнської доброти, ми з дружиною Джин запросили Енні жити разом із нашою родиною. У нас із Джин немає братів і сестер, тому ми дуже сподівались, що в нашій господі з’явиться ще один дорослий родич — хтось, хто допомагатиме виховувати наших трьох малолітніх дочок.
Коли Енні прибула в Сполучені Штати, їй було лише дев’ятнадцять років. Вона була дуже гарна, але, як і більшість молодих жінок, дуже нерозумна. Ми з Джин доклали неймовірних зусиль, щоб ввести Енні у товариство Спрінґ-Брука. Я — член міської ради, а також служу в ризниці церкви Святого Марка. Моя дружина Джин дуже активно працює в місцевому жіночому клубі. Наші найближчі друзі постійно закликали мою двоюрідну сестру приєднатися до нашої спільноти, але Енні відкинула всі їхні дружні й люб’язні запрошення.
Вона була легковажна й самотня і називала себе художницею. Увесь вільний час проводила за малюванням у своєму котеджі або гуляла босоніж у лісі позаду нашого будинку. Іноді я бачив, як вона колінкує в траві, немов тварина, роздивляючись гусениць і нюхаючи квіти.
Джин склала невеличкий перелік справ, які Енні мала щоденно виконувати в обмін на проживання в окремій кімнаті й харчування. Але ці завдання майже ніколи не виконувались. Енні не виказувала жодного бажання бути частиною нашої сім’ї, частиною нашої спільноти — ба навіть частиною великого американського експерименту.
У нас із Енні було багато суперечок стосовно способу її життя. Я не раз її попереджав, що вона поводиться безвідповідально й навіть аморально, і всі її недолугі рішення, зрештою, матимуть найгірші наслідки. І зовсім не радію з того, що обставини довели, що я таки мав рацію.
9 грудня 1948 року на мою двоюрідну сестру було скоєно напад, її викрали з маленького гостьового котеджу на краю заднього двору нашого обійстя. Сьогодні, коли я пишу ці слова, майже через рік після тих подій, місцева поліція вважає Енні мертвою, і я боюсь, що її тіло поховане десь на трьох сотнях акрів позаду мого будинку.