Приховані малюнки

Після того як сталась ця трагедія, до мене звернулося багато моїх сусідів зі Спрінґ-Брука, щоб помолитися й виказати співчуття. Я склав цю книжку на знак удячності за їхню підтримку. Попри розбіжності з моєю двоюрідною сестрою, я завжди вважав, що їй притаманна творча іскра, і ця збірка є пам’яткою її невеликим досягненням. Тут зібрані всі закінчені твори Енн Кетрін Барретт на момент її смерті. Де було можливо, я додавав назви й дати створення. Нехай ці картини стануть даниною поваги цьому сумному життю, яке так трагічно обірвалося.

Джордж Барретт

Листопад 1949 року

Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі

Я починаю гортати сторінки. Книжка складається з розмитих чорно-білих фотографій полотен пензля Енні. На картинах із назвою «Нарциси» і «Тюльпани» зображені хвилясті прямокутники, зовсім не схожі на квіти. А картина під назвою «Лисиця» вся покреслена діагональними лініями. У книжці й близько немає нічого хоча б віддалено реалістичного — просто абстрактні форми, бризки й краплі фарби, наче зроблені за допомогою спін-арт машинки на церковному карнавалі.

Яке величезне розчарування.

— Це зовсім не схоже на малюнки в моєму котеджі.

— Але живопис — це одне, а малюнок — зовсім інше, — каже Софія. — Деякі художники використовують різні стилі для різних матеріалів. Або просто люблять їх змішувати. Один із моїх улюблених, Ґерхард Ріхтер, усю свою кар’єру переміщався від дуже абстрактного до дуже реалістичного живопису. Можливо, Енні подобались обидва.

— Але якщо це правда, то книжка не дає жодних відповідей.

— Зачекай-но, — каже Софія. — Є ще одна штука, яку маю тобі показати. Учора я зателефонувала в суд, бо саме там зберігаються старі заповіти. Вони перебувають у вільному доступі, їх може подивитися будь-хто. Ви не повірите, чим тільки люди готові поділитися після своєї смерті. — Вона відкриває теку й дістає кілька розмитих фотокопій. — Я не розраховувала знайти заповіт Енні Барретт — вона померла надто молодою, — але знайшла останню волю й заповіт Джорджа Барретта. Він помер у 1974 році й залишив усе своїй дружині, Джин. І ось тут усе стає по-справжньому цікавим. Джин вийшла на пенсію, переїхала до Флориди й прожила до 1991 року. А після смерті майже все своє майно заповіла донькам. Але вона також залишила п’ятдесят тисяч доларів племінниці, Долорес Джин Кемпбел із Акрона, штат Огайо. Ну, ви здогадуєтесь, чому це здалось мені дивним?

І я одразу розумію, у чому вся сенсаційність цієї книжки.

— Бо в Джин і Джорджа не було братів і сестер. Джордж сам про це сказав у своєму вступі.

 

 

 

— Точно! То хто ж ця таємнича племінниця і звідки вона взялася? І я запитала себе: а що, як Джин тільки вважає цю дівчину племінницею, а насправді вона — дитина двоюрідної сестри? Що, як вона і є тим наслідком «безвідповідальної» і «аморальної» поведінки Енні? І я почала думати: може, Джордж розповідає не всю історію? Може, Джин почувалася зобов’язаною наглядати за цією дівчиною?

Подумки підраховую.

— Якщо Долорес народилась у 1948 році, то вона не така вже й стара. Може, і досі жива.

— Ще б пак! — Софія штовхає мені через стіл маленький квадратний папірець. На ньому написане ім’я «Долорес Джин Кемпбел» і десятизначний номер телефону. — Це код міста Акрон, штат Огайо. Вона живе в будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку».

— Ви з нею розмовляли?