— Ми щойно вирішили, що вона не володіє англійською мовою, — нагадую йому. — Невже ти справді думаєш, що вона вигадує головоломки?
— Вони не складні, якщо знаєш усі хитрощі. Дай мені хвилинку.
Він бере олівець і сідає на диван Міці, рішуче налаштований зламати код.
А я ходжу по вітальні, намагаючись зрозуміти, чому Міці пішла з дому, не вимкнувши телевізор і залишивши двері відчиненими, коли це під моєю кросівкою щось хрускає. Звук такий, ніби я наступила на жука, на якусь маленьку комаху з твердим крихким панцирем. Піднімаю ногу й бачу, що насправді це тонка пластикова трубка, помаранчева й циліндрична, завдовжки вісім сантиметрів.
Я піднімаю її з підлоги, і Адріан відривається від роботи:
— Що це?
— Ковпачок від голки для підшкірних ін’єкцій. Схоже, вона сама собі робила уколи. Сподіваюсь, інсуліном, але ми говоримо про Міці, тому хтозна.
Тиняюсь по кімнаті й знаходжу ще три ковпачки — на книжковій полиці, у кошику для сміття й на підвіконні. Якщо врахувати гумовий джгут, то я впевнена, що діабет можна виключити.
— Ти вже закінчив?
Заглядаю в записи Адріана, але не схоже, що він на шляху до успіху.
— Щось важкувато, — визнає він. — Зазвичай шукаєш літеру, яка вживається найчастіше, і замінюєш її на літеру
Думаю, що він марнує час. Якщо я маю рацію стосовно мовного бар’єру Ані — а я впевнена, що так воно і є, — то спілкування англійською вже саме собою було б для неї важким завданням. Вона б не стала ще щось шифрувати. Вона хоче полегшити нам роботу, а не заплутати. Хоче максимально спростити своє послання.
— Дай мені ще хвилинку, — просить він.
І тут хтось стукає в задні двері.
— Алло! Є хто вдома?
Голос чоловічий, незнайомий.
Може, це прийшов хтось із клієнтів Міці, щоб зчитали його енергію?
Адріан засовує аркуш паперу в кишеню, і, коли ми заходимо на кухню, я бачу біля задніх дверей чоловіка у формі полісмена.
— Я вимагаю, щоб ви вийшли надвір.
23