— Вона взяла з вас гроші?
— Ні, вона запропонувала допомогти безплатно.
— О котрій годині ви закінчили?
— О першій. Я в цьому впевнена, бо Адріан теж був тут. Під час обідньої перерви. Він мав піти, щоб повернутися на роботу. І саме тоді я бачила її востаннє.
— Ви пам’ятаєте, у що вона була вдягнена?
— Сірі штани, лілова блузка. З довгими рукавами. Усе дуже вільне й летюче. І багато прикрас — персні, намиста, браслети. Міці завжди носить багато прикрас.
— Це цікаво.
— Чому?
Бріґґс знизує плечима.
— Бо зараз на ній нічого цього немає. На ній навіть немає взуття. Тільки нічна сорочка. Чи була Міці з тих жінок, які виходять надвір у нічній сорочці?
— Ні, зовсім навпаки. Вона докладала чималих зусиль до своєї зовнішності. Це був химерний вигляд, але це був
— А в неї не могло бути деменції?
— Ні. Міці турбувалась про багато різних речей, але її розум був гострим.
— То чому ви опинились у її будинку саме зараз?
— Ну, можливо, це прозвучить по-дурному, але в мене виникло запитання стосовно сеансу. Ми припустили, що, можливо, дух користувався якоюсь іншою мовою і саме тому ті літери нам нічого не сказали. Ми хотіли запитати в Міці, чи могло таке статися. Задні двері були відчинені, тож я знала, що вона має бути вдома. Адріан подумав, що їй могло стати погано, тому ми зайшли в будинок, щоб перевірити, чи з нею все гаразд.
— Ви нічого не займали? Ви не користувались чимось із її речей?
— Я відчинила двері спальні. Щоб подивитись, чи вона не спить. А ще я, здається, приглушила телевізор. Він так репетував, що перекривав усі інші звуки.
Бріґґс дивиться на мою талію, і я здогадуюсь, що вона придивляється до моїх кишень.
— Ви нічого не брали з будинку?
— Ні, звісно, ні.