Полісмен молодий — не більше двадцяти п’яти — з короткою стрижкою, темними сонцезахисними окулярами й здоровенними ручиськами, вкритими татуюванням. Між його зап’ястями й рукавами сорочки не видно й сантиметра голої шкіри — усе всуціль укрито зірками й смугами, білоголовими орланами й цитатами з Конституції.
— Ми хотіли дізнатися, чи все гаразд із Міці, — пояснює Адріан. — У неї були відчинені двері, але її тут немає.
— І що? Ви просто взяли й зайшли в дім? Вирішили пошукати всередині? — Він насмішкувато пропонує цю версію як безглузду, хоча саме так усе й відбувалось. — Я хочу, щоб ви відчинили двері й повільно вийшли надвір, ясно?
У кінці двору я бачу ще двох полісменів, які тягнуть довгі смуги жовтої стрічки від дерева до дерева. Далі, у глибині лісу, помічаю метушню спалахів світла, куртки зі світловідбивними поверхнями.
Чую, як чоловіки перегукуються про свої знахідки.
— Що відбувається? — запитує Адріан.
— Руки на стіну, — командує полісмен.
— Ви серйозно?
Адріан шокований, схоже, його ще ніколи не обшукували.
— Просто зроби це, — кажу йому.
— Це якась дурня, Меллорі. На тобі спортивні шорти! Ти не ховаєш там зброї.
Однак сама лише згадка слова «зброя», схоже, загострює протистояння. Ось уже двоє полісменів зі стурбованими обличчями йдуть до нас, несучи жовту стрічку. Я просто виконую інструкції і роблю те, що наказано. Притискаю долоні до цегляної стіни, опускаю голову й дивлюся на траву, поки полісмен плескає мене руками по талії. Адріан неохоче стає поруч зі мною і кладе долоні на стіну.
— Повна дурня.
— Заткнись, — наказує йому полісмен.
І якби я не боялась розтулити рота, то сказала б Адріанові, що насправді цей коп ще дуже люб’язний — я знавала копів у Філадельфії, котрі з такою спритністю могли тебе скрутити, надіти кайданки й тицьнути писком у землю, що ти б і оком не встиг змигнути. Адріан, схоже, думає, що не зобов’язаний їх слухати, що він якимось чином вище закону.
Потім із-за рогу будинку виходять чоловік і жінка. Чоловік високий і білий, а жінка низенька й темношкіра, вони обоє повнуваті і якісь безформні. Чимось нагадують моїх шкільних психологів-консультантів. У діловому вбранні, немов просто з вішалок універмагів
— Гей, Дарновскі, облиш, — гукає чоловік. — Що ти робиш з тією дівчиною?
— Вона була в будинку! Ви казали, що жертва жила сама.
— Жертва? — перепитує Адріан. — Із Міці все гаразд?
Замість відповіді вони нас розділяють. Чоловік веде Адріана через двір, тимчасом як жінка пропонує мені сісти за іржавий садовий стіл із кованого заліза. Вона розстібає поясну сумку, дістає бляшанку льодяників