Я повертаюсь до Керолайн, а вона й досі тиче в мене пістолетом.
Мені хочеться впасти на підлогу, зіщулитись і благати про помилування.
— Будь ласка, — кажу я, піднімаючи руки. — Я нікому не скажу.
— Звісно, не скажеш. Ти вбила Теда з пістолета, який украла з дому Міці. Потім між нами зав’язалася бійка, але мені вдалось забрати в тебе пістолет. Ти вихопила ніж із кухонної шухляди, тому мені довелося тебе застрелити. Це був самозахист. — Жінка роззирається по кімнаті, ніби розробляє мізансцену й точний розвиток подій. — Ти знаєш, я попрошу тебе стати ближче до холодильника. Поряд із шухлядою для кухонного причандалля. — Вона наводить на мене пістолет. — Не змушуй мене просити ще раз.
Керолайн підходить ближче — ближчає пістолет, — і я задкую від неї, заходячи в кухню.
— Гаразд, отак краще. Тепер простягни руку й відчини шухляду. Зовсім її витягни. Ось так. — Вона рушає до другого боку кухонної стільниці, потім перехиляється через неї, щоб подивитись на набір ножів. — Думаю, тобі варто взяти кухарський. Це отой великий, у самому кінці. Простягни руку й візьмись за руків’я. Гарненько берись.
Я така налякана, що ледве можу рухатись.
— Керолайн, будь ласка…
Вона хитає головою.
— Ну ж бо, Меллорі. Ти майже закінчила. Нахились і візьми ніж.
Боковим зором, якраз над її плечем, я й досі бачу, як по стіні тече кров. Але Тед там більше не сидить. Він зник.
Я нахиляюсь. Кладу руку на ніж. Обхоплюю пальцями руків’я. Так важко робити щось, коли тобі сказали, що це остання дія у твоєму житті.
— Ось так, — каже вона. — Тепер піднімай його.
Потім вона скрикує і падає — Тед кинувся і збив її з ніг — і я розумію, що це мій порятунок. Я здуру випускаю ніж, бо не хочу витрачати ані секунди, щоб витягти його з шухляди.
Просто біжу.
Ривком розчиняю двері, і позаду лунає вибух — постріл, звук якого відбивається від стін котеджу. Я стрибаю з ґанку й даю драла по траві. Упродовж трьох жахливих секунд я повністю вразлива — чіткий силует, що рухається відкритою галявиною, — тож готуюсь до наступного вибуху.
Але цього не стається. Я мчу крізь тіні на стіні великого будинку, повз сміттєві баки і відра. Перебігаю газон перед будинком і зупиняюсь у кінці під’їзної доріжки для двох автомобілів. В усіх сусідніх будинках темно. Весь квартал міцно спить. Після півночі ніхто не гуляє на Еджвуд-стріт. І я не наважуюсь стукати в сусідні двері, бо не знаю, скільки мине часу, поки хтось спуститься відчинити. Просто зараз моїм найціннішим активом є швидкість — збільшення відстані між мною і Керолайн. Якщо зроблю ривок, то за три хвилини буду біля Квіткового палацу, стукатиму у двері й кричатиму, щоб батьки Адріана мені допомогли.
Але потім озираюсь на будинок Максвеллів і розумію, що Тедді й досі міцно спить на другому поверсі.
Що буде, коли Керолайн зрозуміє, що я втекла?
Вона вхопить Тедді, заштовхне його в машину й утече в Західну Вірджинію? Чи в Каліфорнію? Чи в Мексику?