Приховані малюнки

14:00 — Зазвичай це найспекотніша частина дня, тож ми сидимо в будинку й граємо в настільну гру «Гірки й драбинки» чи «Мишоловку», а потім намазуємося сонцезахисним кремом і йдемо до басейну. Тедді не вміє плавати (я й сама не дуже добре плаваю), тож я слідкую за тим, щоб він надів надувні нарукавники перед тим, як зайдемо у воду. А потім ми граємося у квача або влаштовуємо бої на мечах із аквапалиць. Або вилазимо на великий надувний пліт і граємо в ігри, придумані за мотивами фільмів штибу «Вигнанець» або «Титанік».

17:00 — Керолайн повертається додому, і, поки вона готує вечерю, я коротко розповідаю, як ми з Тедді провели день. Потім вирушаю на пробіжку, приблизно від трьох до восьми миль, відповідно до рекомендацій Рассела. Дорогою минаю найрізноманітніших людей, які гуляють доріжками біля будинків або поливають газони, і всі вони думають, що я — одна з мешканок Спрінґ-Брука. Хтось із сусідів навіть махає мені й вигукує привітання, ніби я живу тут усе своє життя, ніби я — чиясь донька, яка приїхала з коледжу на літні канікули. І мені подобається відчуття, що тоді з’являється — відчуття спільності, ніби я нарешті прибула в те місце, до якого належу.

19:00 — Після пробіжки я швиденько приймаю душ у найменшій у світі ванній кімнаті, а потім готую собі просту їжу в крихітній кухоньці котеджу. Один-два рази на тиждень я гуляю центром міста, щоб позаглядати в місцеві крамнички й ресторани. Або відвідую відкриті збори на цокольному поверсі церкви Божої Матері. Ведучі цих бесід дуже гарні, учасники дружелюбні, але я завжди виявляюсь наймолодшою особою в цій спільноті, молодшою принаймні років на десять за інших, тож навряд чи заведу тут масу нових друзів. Звісно ж, я не залишаюсь на «збори після зборів», коли всі рушають у магазин-кав’ярню Panera Bread, щоб відвести душу, нарікаючи на дітей, іпотеки, роботу тощо. Проживши всього два тижні у Максвеллів, у надійній ізоляції від усіх спокус, я вже подумую, чи аж так мені потрібні ці збори. Упевнена, що зможу самостійно з усім упоратись.

 

 

 

21:00 — У цей час я зазвичай уже лежу в ліжку, читаючи бібліотечну книжку або переглядаючи якийсь фільм на телефоні. Як подарунок собі, підписуюсь на канал Hallmark, щоб мати змогу дивитися безліч романтичних фільмів за 5,99 доларів на місяць — і це чудовий спосіб розслабитись наприкінці вечора. Я вимикаю світло, кладу голову на подушку й насолоджуюсь утіхою від щасливого життя, яке настає в кінці цих фільмів, — коли сім’ї возз’єднуються, а злодії забираються геть; коли скарби знаходяться, а добре ім’я відновлюється.

Можливо, усе це страшенно нудно. Очевидно, що це не вища математика. Я не змінюю світ і не лікую рак. Але після всіх моїх проблем відчуваю, що зробила величезний крок уперед — і пишаюся собою. У мене є власне житло й постійна зарплата. Я готую поживні страви й щотижня відкладаю дві сотні. Моя робота з Тедді дуже важлива. І я відчуваю себе повноцінною людиною завдяки абсолютній вірі в мене Теда й Керолайн.

Особливо Теда. Я майже не бачу його впродовж дня, бо щоранку він вирушає в офіс о шостій тридцять. Але іноді я бачу його ввечері, коли повертаюся з пробіжки. Чоловік сидить у внутрішньому дворику зі своїм ноутбуком і келихом вина або намотує кола в басейні, і тоді він махає мені рукою й питає про пробіжку. Або про день із Тедді. Або цікавиться моєю думкою про який-небудь споживчий бренд — Nike, PetSmart, Gillette, L.L.Bean тощо. Тед пояснює, що його компанія розробляє «серверне програмне забезпечення» для великих корпорацій по всьому світу і він постійно шукає нові партнерські зв’язки. «Що ти думаєш про Urban Outfitters?» — запитує у мене, або: «Ти коли-небудь вечеряла в Cracker Barrel?» А потім справді вислуховує мої відповіді, ніби ці думки можуть реально вплинути на його бізнес-рішення. І це мені лестить, якщо чесно. Крім Рассела, не знаю нікого, кому було б цікаво, що я думаю. Тому я завжди рада бачити Теда і завжди трохи напружуюсь, коли він запрошує мене до розмови.

Як не дивно, єдиний, хто створює проблеми на моїй новій роботі, — це людина, яка навіть не існує: Аня. Уявна найкраща подруга Тедді має дратівну звичку зривати виконання моїх вказівок. Наприклад, одного разу я прошу Тедді позбирати свій брудний одяг і покласти в корзину для білизни. За дві години заходжу в його спальню, а одяг і досі розкиданий по підлозі.

— Аня каже, що це повинна робити мама, — пояснює він мені. — Аня каже, що це її робота.

Іншим разом я смажу на обід хрусткі квадратики з тофу, а Тедді просить гамбургер. Я кажу, що йому цього не можна. Нагадую, що його сім’я не їсть червоного м’яса, бо це шкідливо для довкілля, оскільки велика рогата худоба — одне з найбільших джерел парникових газів. Я подаю йому тарілку з тофу й білим рисом, але Тедді просто колупається виделкою в їжі.

— Аня думає, що я б дуже хотів м’яса, — каже він. — Аня вважає, що тофу — це сміття.

Я, звісно, не експерт з дитячої психології, але розумію, що робить Тедді: використовує Аню як виправдання, щоб домогтися свого. Я прошу поради в Керолайн, але та каже, що нам просто треба бути терплячими — і ця проблема врешті мине сама собою.

— Йому вже стає краще, — запевняє вона. — Коли я приходжу з роботи, то тільки й чую: «Меллорі те» і «Меллорі се». Я вже тиждень не чула Аниного імені.

Але Тед наполегливо радить мені займати рішучішу позицію.

— Аня — це шпичка в дупі. Не вона тут встановлює правила. Ми їх встановлюємо. Наступного разу, коли вона поділиться своєю думкою, просто нагадай Тедді, що Ані насправді не існує.

Я вибираю щось середнє між цими двома крайнощами. Якось по обіді, коли в Тедді була тиха година і він сидів нагорі, я напекла цілу тацю його улюбленого різдвяного печива. Коли він зійшов униз зі своїм новим малюнком, запросила його сісти за стіл. Я принесла печиво й дві склянки холодного молока і, ніби між іншим, попросила його розповісти мені трохи більше про Аню.

— Що ти маєш на увазі? — Він одразу щось запідозрює.

— Де ви познайомились? Який у неї улюблений колір? Скільки їй років?