Приховані малюнки

 

 

 

 

11

І я перепрошую, але Тедді ну ніяк не міг намалювати ці картинки. Більшість дорослих так не намалює, що вже й казати про п’ятирічного хлопчика, який спить із м’якими іграшками і не вміє рахувати далі двадцяти дев’яти.

Але як іще вони могли опинитися в кошику для сміття?

Їх намалював Тед? Керолайн?

Невже Максвелли у вільний час вчаться малювати?

Усі мої запитання викликають нові запитання — і невдовзі я вже починаю шкодувати, що взагалі встала з ліжка. Краще б я не втручалася туди, і хай би ті сміттєвози їхали собі з цими «аргументами», щоб мені тепер не сушити голову, що вони означають.

Понеділок минає в трансі — леґо, макарони з сиром, тиха година, басейн — але під вечір я вже готова провести серйозне дослідження. Я приймаю душ, мию голову й надіваю один із найкращих нарядів Керолайн — легку блакитну сукню міді з чудовими білими квітами. Потім проходжу милю містом до The Raconteur — місцевої незалежної книгарні «Оповідач».

Я не чекала, що понеділковим вечором тут буде так велелюдно — якийсь місцевий автор саме закінчив щось декламувати, настрій навколо святковий, немов на вечірці. Люди попивають вино з пластикових стаканчиків і їдять шматочки пирога з крихітних паперових тарілочок. До відділу виховання дітей мені доводиться проштовхуватися крізь натовп, але ця веремія дуже доречна: я б не хотіла, щоб продавці книгарні хапали мене за поли й пропонували свою люб’язну допомогу. Якби вони почули, що я шукаю, то подумали б, що я божевільна.

Вибираю кілька книжок і виходжу через задні двері у велике цегляне патіо — переповнену кав’ярню, оповиту мерехтливими різдвяними вогниками. Тут є невеличкий бар, де продають закуски й напої, а дуже серйозна дівчина-підліток у комбінезоні сидить на барному табуреті з акустичною гітарою і співає Tears in Heaven («Сльози на небесах»). Ця пісня завжди викликає в мене спогади про панахиду по моїй сестрі. Вона входила в плейліст, який крутився по колу. Ця пісня постійно підкрадається до мене в супермаркетах і ресторанах і, хоч я чула її вже тисячу разів — завжди змушує плакати. Але версія цієї дівчини світліша, ніж оригінал Еріка Клептона. Мабуть, завдяки її юному віку пісня звучить майже обнадійливо.

Підходжу до барної стійки й замовляю кухоль чаю з тістечком і аж потім розумію, що в мене не вистачить рук, щоб усе це кудись віднести. До того ж усі столики зайняті й ніхто не збирається їх звільняти найближчим часом, тому просто не вірю у свою удачу, коли помічаю Адріана, який сидить сам за столиком на двох, читаючи роман із серії «Зоряні війни».

— Можна приєднатися?

І це кумедно, але цього разу він не впізнає мене — принаймні не відразу, і не в пречудовій сукні Керолайн за 500 доларів.

— Так! Звичайно! Меллорі! Як справи?

— Я не думала, що тут буде так людно.

— Тут завжди повно людей, — каже Адріан. — Це третє найгарячіше місце в Спрінґ-Бруці.

— А які інші два?