Приховані малюнки

— Я вже шукала. У мережі нічого немає.

— Що ж, на твоє щастя, моя мати влітку працює в публічній бібліотеці Спрінґ-Брука. У них там є величезний архів історії міста. Цілий підвал, повний матеріалів. Якщо в кого і є фото Енні Барретт — це в них.

— А ти не міг би її запитати? Вона не буде проти?

— Ти жартуєш? Та вона живе заради цих матеріалів. Вона вчителька, а за сумісництвом — бібліотекарка. Якщо я їй скажу, що ти досліджуєш місцеву історію, то вона стане твоєю новою найкращою подругою.

Хлопець обіцяє запитати її вже завтра вранці, і тепер, коли я з кимось поділилася своїми проблемами, почуваюся набагато краще.

— Дякую, Адріане. Я рада, що ти не вважаєш мене божевільною.

Він знизує плечима:

— Я вважаю, нам треба розглянути всі можливості. «Коли ти виключаєш неможливе, усе, що залишається, хай яким неймовірним воно здавалося б, має бути правдою». Це Спок із «Зоряного шляху VI», але то просто перефразування Шерлока Голмса.

— Господи, — кажу я. — Ти справді фанат.

@@@

Ми йдемо додому в темряві, усі тротуари наші. Навколо так безпечно, тихо, спокійно. Адріан грає роль гіда, показуючи на будинки своїх найгорезвісніших шкільних друзів, як-от «отой чувак, який перекинув батьків поза­шляховик» або «дівчина, якій довелося перейти в іншу школу після скандального відео в TikTok». Схоже, він знає всіх у Спрінґ-Бруці, а його шкільні роки нагадують якусь глянцеву підліткову драму Netflix — одну з тих дурних мильних опер, де всі одне одного кращі, а результат якогось університетського футбольного матчу здатен перевернути життя.

Аж ось він вказує на будинок на розі й каже, що саме тут виросла Трейсі Бентам.

— Я маю її знати?

— Розігруючий захисник «Леді Лайонс». Жіночої баскетбольної команди Пенсильванського університету. Я думав, ви знаєте одна одну.

— Пенсильванський університет величезний, — кажу йому. — У ньому п’ятдесят тисяч студентів.

— Знаю, просто подумав, що всі спортсмени тусуються на одних і тих же вечірках.

Я не відразу відповідаю Адріанові. Він, фактично, дає мені ідеальну можливість в усьому зізнатися. Я маю сказати йому, що це був дурний жарт — гра, в яку я граю з незнайомцями. Треба сказати йому правду, поки наші стосунки не зайшли далі. Я думаю, він міг би мене зрозуміти.

Але ж я не можу розкрити Адріанові частину правди, не розповівши всього до кінця. Якщо я йому скажу, що насправді ніколи не вчилась в університеті, мені доведеться пояснювати, що я робила останні кілька років — а я зовсім не готова в усе це заглиблюватись, принаймні не зараз, не тоді, коли ми ведемо таку приємну розмову. Тому просто змінюю тему.

Ми доходимо до Квіткового палацу, але Адріан каже, що проведе мене додому, і я не заперечую. Він запитує, звідки я родом, і з подивом дізнається, що я виросла в Південній Філадельфії і з вікна моєї спальні було видно Citizens Bank Park[24].

— Із твоєї розмови не скажеш, що ти з того міста.