Видаю йому свою найкращу версію Роккі Бальбоа[25]:
— Йо, Адріане! Ти думаєш, ми всі отак осьо балакаємо?
— Це не твій голос. Це те, як ти себе подаєш. Ти така позитивна. Ти не скиглиш, як усі інші.
«Ой, Адріане, — думаю я, — якби ти тільки знав».
Він запитує:
— А твої батьки? Вони й досі в Південній Філадельфії?
— Тільки мама. Вони розлучилися, коли я була маленька, і батько переїхав до Х’юстона. Я його майже не знаю.
Усе це правда, тож думаю, що моя відповідь звучить цілком переконливо, але потім Адріан питає, чи є в мене брати-сестри.
— Тільки одна сестра. Бет.
— Старша чи молодша?
— Молодша. Їй тринадцять.
— Вона приходить на твої змагання?
— Щоразу. Це три години машиною в один бік, але якщо це домашні перегони, то мама із сестрою завжди приходять.
Мені уривається голос — не знаю, навіщо я все це говорю. Я хочу бути з ним чесною, мати справжні стосунки, а натомість просто нагромаджую ще більше брехні.
Але коли йду цими тротуарами, залитими місячним світлом, так легко піддатися фантазії. Моє справжнє минуле немов здиміло кудись, за мільйон миль звідси.
Коли ми нарешті дістаємось будинку Максвеллів, зовсім темніє. Уже десята тридцять, і всі, мабуть, сплять. Малесенькою брукованою доріжкою ми огинаємо будинок, за яким стає ще темніше, і тільки примарне синювате світло басейну вказує нам дорогу.
Адріан роззирається по двору, придивляється до дерев, шукаючи обриси мого котеджу.
— А де ж твій будинок?
Я його теж не бачу.
— Десь за отими деревами. Я залишила світло на ґанку, але думаю, що перегоріла лампочка.