Приховані малюнки

Я розумію, що, можливо, невчасно заговорила на цю тему. Та коли ми згодом повертаємось додому на обід, мені більше не хочеться до цього повертатися. Я готую нам курячі нагетси, і Тедді йде нагору на тиху годину. Я трохи вичікую, а потім теж скрадаюся нагору й прикладаю вухо до дверей його спальні. І мені чути, як олівець шарудить по паперу: шурх-шурх-шурх.

@@@

Пізніше того ж дня мені телефонує Рассел і запрошує на вечерю. Я ще й досі втомлена після вчорашньої ночі, тому пропоную відкласти зустріч, проте Рассел каже, що він їде у двотижневу відпустку, тож це має відбутися сьогодні.

— Я знайшов ресторан біля твого дому. «Фабрика чизкейків».

Я мало не сміюся, бо Рассел — завзятий прихильник здорового харчування. Його раціон майже повністю складається з рослин і білків без додавання цукру й вуглеводів, хіба коли-не-коли ложки чипсів ріжкового дерева чи органічного меду.

— Чизкейків? Ви серйозно?

— Я вже замовив столик. На сьому тридцять.

Отож, коли Керолайн повертається додому, я приймаю душ, одягаю сукню і, виходячи з котеджу, простягаю руку по стосик останніх малюнків Тедді. І тут зупиняюсь у дверях вагаючись. Після того, як я розповіла цю історію Адріану в книгарні, я розумію, що мені потрібен час, щоб усе це осмислити. Тому вирішую залишити малюнки вдома. Я хочу, щоб Рассел мною пишався. Хочу створювати враження сильної, здібної жінки, яка розквітає одужуючи. Я не буду обтяжувати його своїми турботами. Тож ховаю малюнки в тумбочку.

Ресторан великий, переповнений, аж гуде від напруження — справжня «Фабрика чизкейків». Господиня проводить мене до столика, де чекає Рассел. На ньому темно-синій спортивний костюм і його улюблені кросівки HOKA — ті, в яких він брав участь у Нью-Йоркському марафоні.

— А ось і вона! — Він обіймає мене, потім оглядає з голови до ніг. — Що сталося, Квінн? Ти наче мішок витрушений.

— Дякую, тренере. У вас теж вигляд нівроку.

Ми сідаємо на свої місця, і я замовляю зельтерську воду.

— Я серйозно, — каже він. — Ти добре спиш?

— Усе гаразд. У котеджі трохи шумно вночі, але я даю собі раду.

— А ти казала Максвеллам? Може, вони б чимось зарадили?

— Вони запропонували мені кімнату в головному будинку. Але я вже вам казала, що в мене все гаразд.

— Ти не можеш тренуватися, якщо не відпочиваєш.

— Це була всього одна погана ніч. Присягаюсь.

Намагаюся змінити тему й переводжу розмову на меню, де під кожною стравою вказана кількість калорій та інформація про харчову цінність продуктів.

— Ви бачили «Пасту наполітано»? Це дві тисячі п’ятсот калорій.