Приховані малюнки

— Прошу сюди.

Усі його м’які іграшки-тваринки розсаджені на стільцях навколо кухонного столу.

Тедді проводить мене до вільного місця між Ґодзиллою і Синім слоном. Хлопчик висуває стілець і дає мені паперову серветку. Я чую, як нагорі гарячково метушиться Керолайн. Схоже, вона знову пізно вийде з дому.

Тедді терпляче стоїть поруч з олівцем і блокнотом, готовий прийняти моє замовлення.

— Насправді у нас немає меню, — каже він. — Ми можемо приготувати все, що забажаєте.

— Тоді я візьму яєшню-бовтанку. З беконом, і млинцями, і спагетті, і морозивом. — Це викликає в нього сміх, тож я витискаю максимум із цього жарту. — А ще моркву, гамбургери, тако і кавун.

Він згинається навпіл од реготу. Цей хлопчина вміє зробити так, що я почуваюся достоту Кейт Маккіннон[26] із SNL[27] — ні більше ні менше, наче всі мої кривляння — просто вершина гумору.

— Як вам буде завгодно! — відказує він і, ледве стримуючи сміх, іде до своєї скрині, щоб наповнити мою тарілку пластмасовою їжею.

Дзвонить стаціонарний телефон, і Керолайн гукає мені зверху:

— Нехай воно перейде на голосову пошту, будь ласка, у мене немає часу!

Після трьох дзвінків автомат відповідає, і я чую повідомлення, яке записується:

— Доброго ранку! Це Даяна Фаррелл із початкової школи Спрінґ-Брука…

Це їхнє третє повідомлення за тиждень, і Керолайн вбігає на кухню, поспішаючи перехопити того, хто телефонує, поки він не поклав слухавку.

— Алло, це Керолайн. — Вона кидає на мене роздратований погляд — Ну, ти можеш уявити собі цю ідіотську шкільну систему?? — і забирає телефон у барліг.

Тим часом Тедді приносить мені тарілку з купою іграшок: пластмасова яєшня, пластмасові спагетті й кілька кульок пластмасового морозива. Я хитаю головою і вдаю, що обурена:

— Я точно пам’ятаю, що замовляла бекон!

Тедді сміється, біжить через кімнату до своєї скрині з іграшками й повертається зі смужкою пластмасового бекону. Я прислухаюсь до діалогу Керолайн, але вона майже не говорить. Це схоже на розмови, які відбуваються в спальні Тедді під час тихої години, коли говорить переважно інша людина. Керолайн лише раз у раз каже «Так, так», або «Звичайно», або «Ні, дякую».

Я вдаю, що жадібно наминаю пластмасову їжу, як жирний кабан біля корита. Я голосно сопу й рохкаю, а Тедді аж заливається реготом. Керолайн заходить на кухню з бездротовим телефоном і кладе його назад на підставку.

— Це була директорка твоєї нової школи, — каже вона Тедді. — Їй не терпиться з тобою зустрітися!

Потім вона його міцно обіймає, цілує і вибігає з дому, бо вже 7:38 — і вона страшенно запізнюється.