«Доївши» сніданок, я оплачую уявний рахунок уявними грошима й запитую в Тедді, чим би йому хотілося зайнятися. Здогадуюсь, що в нього сьогодні й справді настрій до рольових ігор, бо він знову хоче грати в Зачарований ліс.
Ми йдемо Дорогою з жовтої цегли й Ущелиною Дракона аж до Королівської річки, а потім вилазимо на гілки Гігантської бобової стеблини, аж поки не опиняємось на висоті до трьох метрів над землею. В одній з гілок є невеликий отвір, і Тедді старанно складає туди невеличкі камінці й гострі палиці — арсенал зброї, на той випадок, якщо на нас коли-небудь нападуть гобліни.
— Гобліни не можуть лазити по деревах, бо в них занадто короткі руки, — пояснює Тедді. — Отож ми зможемо заховатись у цих гілках і кидати в них каміння.
Ми на весь ранок поринаємо в гру нескінченних відкриттів та імпровізацій. У Зачарованому лісі можливе все — жодних обмежень і заборон. Тедді зупиняється на березі Королівської річки й пропонує мені напитися з неї. Він запевняє, що ця річка має чарівні властивості, які допоможуть не потрапити в полон.
— У мене в котеджі цілий галон цієї води, — кажу йому. — Коли ми прийдемо додому, я з тобою поділюсь.
— Чудово! — вигукує він.
А потім далі скаче доріжкою, яка веде до наступного відкриття.
— Між іншим, — гукаю йому вслід. — Я знайшла малюнки, які ти мені залишив.
Тедді озирається і усміхається, чекаючи моїх пояснень.
— Малюнки, які ти залишив у мене на ґанку.
— Про гоблінів?
— Ні, Тедді, малюнки про те, як закопують Аню. Вони справді гарно зроблені. Тобі хтось допомагав?
Тепер він явно збитий з пантелику, ніби я несподівано змінила правила гри, не попередивши його.
— Я більше не малюю Ані.
— Усе гаразд. Я не засмучена.
— Але я цього не робив.
— Ти залишив їх на моєму ґанку. Під каменем.
Він обурено розводить руками:
— А ми можемо грати в Зачарований ліс, як звичайно? Будь ласка! Мені не подобається по-новому.
— Звичайно.