Приховані малюнки

Він глибоко вдихає.

— Я знаю, що Аня несправжня. Я знаю, що її тут немає. Іноді мені сниться, що ми разом малюємо, але коли я прокидаюсь, то жодних малюнків не буває. — Він пошпурює альбом через усю кімнату, ніби намагається заперечити його існування. — Тут не повинно бути жодних малюнків! Вони нам просто сняться!

І я розумію, що відбувається: мабуть, Аня виносить малюнки зі спальні до того, як Тедді прокидається, щоб йому не доводилось на них дивитися. А я прийшла й перервала їхній звичний процес.

 

 

 

Усе це понад сили Тедді, і він вибухає сльозами. Я беру його на руки — тіло знову м’яке й розслаблене, він знову схожий на звичайного хлопчика. Усвідомлюю, що прошу його пояснити щось таке, чого він не розуміє. Прошу пояснити неможливе.

Він кладе свою праву долоньку в мою, і я бачу, що маленькі пальчики в плямах від олівця. Міцно тримаю його, заспокоюю і запевняю, що все буде добре.

Та насправді я в цьому не дуже впевнена.

Бо я точно знаю, що ця дитина — шульга.

14

Того вечора до мене заходить Адріан, і ми разом розглядаємо малюнки. Їх усього дев’ять: три малюнки, залишені в мене на ґанку; три — прикріплені до холодильника; і три — які я зібрала сьогодні в спальні Тедді. Адріан увесь час перемішує аркуші, немов намагається розікласти їх у правильному порядку, ніби існує певна магічна послідовність, котра здатна розкрити якусь історію. Я весь день ламала над ними голову, але й досі не можу вловити в них жодного сенсу.

Уже сутеніє, сонце майже сіло. Повітря надворі імлисте й сіре. Ліс сповнений миготливими світлячками. Навпроти — великий будинок, крізь кухонні вікна якого мені видно, як Керолайн завантажує посудомийну машину; поки вона прибирає після вечері, нагорі Тед вкладає їхнього сина спати.

Ми з Адріаном тісненько сидимо на сходах, так близько одне до одного, аж черкаємось колінами. Я розповідаю йому про свій експеримент із відеонянею, про те, що бачила, як Тедді малював — наосліп, користуючись недомінуючою рукою. І, чесно кажучи, Адріан має всі підстави назвати мене божевільною — я розумію, що ця історія схожа на якусь маячню, — тому відчуваю величезне полегшення, коли хлопець спри­ймає мене серйозно. Він підносить малюнки до самого обличчя й кашляє.

— Господи, вони й справді смердять.

— Так пахне в спальні Тедді. Не завжди, а час від часу. Керолайн каже, що він мочиться в ліжко.

— Я не думаю, що це сеча. Минулого літа в нас була робота в окрузі Берлінґтон. Недалеко від Пайн-Барренс. Один хлопець найняв нас, щоб розчистити його пустирище. Це пів акра здичавілої землі. Бур’яни вище голови. Ми буквально прорубували собі дорогу мачете. А скільки сміття — ти не повіриш: старий одяг, пляшки з-під пива, кеглі для боулінгу — просто неймовірний мотлох. Але найгірше, що ми там знайшли, — це мерт­вий олень. У розпал липня. Але нас найняли розчистити ту ділянку, тож нам треба було його спакувати й забрати звідти. Не вдаватимусь у подробиці, Меллорі, але це було жахливо. І я ніколи не забуду — ти постійно чуєш це в кіно, і це правда — той жахливий сморід. Смерділо, як від цих малюнків.

— Що мені робити?

— Не знаю. — Він бере стосик малюнків і відсовує подалі, щоб не наражатися на можливу небезпеку від них. — Ти впевнена, що з Тедді все гаразд?

— Не знаю, що й думати. Це справді було щось ненормальне. Його шкіра обпікала. І коли я до нього торкалась, здавалося, що то був уже не Тедді… а щось інше.