Приховані малюнки

22
18
20
22
24
26
28
30

@@@

Після десерту Рассел наполягає підвезти мене до Максвеллів, щоб не довелося переходити трасу після настання темряви. Уже майже дев’ята тридцять, коли ми під’їжджаємо до будинку.

— Дякую за чизкейк, — кажу йому. — Сподіваюсь, ви гарно відпочинете.

Відчиняю дверцята машини, але Рассел зупиняє мене.

— Послухай, ти впевнена, що в тебе все гаразд?

— Скільки разів ви збираєтесь мене про це запитувати?

— Тоді скажи мені, чому ти тремтиш?

Чому я тремчу? Бо я нервуюсь. Я боюся, що підійду до котеджу і на ґанку знайду нову порцію малюнків. Ось чому я тремчу. Але нічого цього не збираюсь пояснювати Расселові.

— Я щойно з’їла п’ятдесят грамів насиченого жиру. І це шок для мого організму.

У нього скептичний вигляд. Це класична дилема спонсора: ти маєш довіряти своїм підопічним, ти маєш демонструвати, що віриш у них і абсолютно впевнений у їхньому одужанні. Але коли вони починають поводитися дивно — коли починають тремтіти в машинах спекотними ночами, — ти повинен стати поганим хлопцем. Ти маєш ставити важкі запитання.

Я відчиняю бардачок, а там і досі повно тест-карток.

— Ви хочете мене протестувати?

— Ні, Меллорі. Звісно, ні.

— Але ж ви явно стурбовані.

— Так, але я тобі вірю. Ті картки не для тебе.

— Так чи інакше, дозвольте мені це зробити. Дозвольте довести, що я в порядку.

На підлозі біля заднього сидіння в упаковці торох­тять паперові стаканчики, тож я простягаю руку й беру один. Рассел дістає з бардачка тест-картку, і ми обоє виходимо з автівки. Я просто дуже хочу, щоб хтось мене супроводжував дорогою до котеджу. Я боюсь іти додому сама.

І знову на подвір’ї темно. Я й досі не замінила перегорілу лампочку над своїм ґанком.

— Куди ми йдемо? — запитує Рассел. — Де твій будинок?

Я показую на дерева: