Після десерту Рассел наполягає підвезти мене до Максвеллів, щоб не довелося переходити трасу після настання темряви. Уже майже дев’ята тридцять, коли ми під’їжджаємо до будинку.
— Дякую за чизкейк, — кажу йому. — Сподіваюсь, ви гарно відпочинете.
Відчиняю дверцята машини, але Рассел зупиняє мене.
— Послухай, ти впевнена, що в тебе все гаразд?
— Скільки разів ви збираєтесь мене про це запитувати?
— Тоді скажи мені, чому ти тремтиш?
Чому я тремчу? Бо я нервуюсь. Я боюся, що підійду до котеджу і на ґанку знайду нову порцію малюнків. Ось чому я тремчу. Але нічого цього не збираюсь пояснювати Расселові.
— Я щойно з’їла п’ятдесят грамів насиченого жиру. І це шок для мого організму.
У нього скептичний вигляд. Це класична дилема спонсора: ти маєш довіряти своїм підопічним, ти маєш демонструвати, що віриш у них і абсолютно впевнений у їхньому одужанні. Але коли вони починають поводитися дивно — коли починають тремтіти в машинах спекотними ночами, — ти повинен стати поганим хлопцем. Ти маєш ставити важкі запитання.
Я відчиняю бардачок, а там і досі повно тест-карток.
— Ви хочете мене протестувати?
— Ні, Меллорі. Звісно, ні.
— Але ж ви явно стурбовані.
— Так, але я тобі вірю. Ті картки не для тебе.
— Так чи інакше, дозвольте мені це зробити. Дозвольте довести, що я в порядку.
На підлозі біля заднього сидіння в упаковці торохтять паперові стаканчики, тож я простягаю руку й беру один. Рассел дістає з бардачка тест-картку, і ми обоє виходимо з автівки. Я просто дуже хочу, щоб хтось мене супроводжував дорогою до котеджу. Я боюсь іти додому сама.
І знову на подвір’ї темно. Я й досі не замінила перегорілу лампочку над своїм ґанком.
— Куди ми йдемо? — запитує Рассел. — Де твій будинок?
Я показую на дерева: