Приховані малюнки

Потім поспіхом обходжу котедж і зачиняю обидва вікна. Попереду спекотна й задушлива ніч — найімовірніше, безсонна, але після своєї знахідки я не хочу ризикувати. Відгортаю килимок і перевіряю люк у підлозі — він і досі надійно прибитий цвяхами. Потім тягну ліжко через усе приміщення й барикадую ним двері. Якщо хтось спробує їх відчинити, двері вдарять по бильцю в ногах і розбудять мене.

 

 

 

Наскільки я розумію, ці малюнки могли опинитися на моєму холодильнику у три способи.

№ 1: Максвелли. У них точно є ключ до мого котеджу. Я цілком припускаю, що ці картинки намалювали Тед або Керолайн, а потім — поки я вечеряла з Расселом — хтось із них увійшов у мій котедж і причепив їх на холодильник. Але навіщо? Не бачу жодної правдоподібної причини для того, щоб хтось із них це зробив. Я відповідаю за безпеку й добробут їхньої дитини. Навіщо їм мене газлайтити, змушуючи відчувати, що я божеволію?

№ 2: Тедді. Припустімо, ця мила п’ятирічна дитина поцупила в батьків запасний ключ, тихенько вибралась зі своєї спальні, прокралась двором і занесла малюнки в мій котедж. Та якщо ми в це повіримо, то нам також доведеться повірити в те, що Тедді — це якийсь чарівний художник-геній, який перейшов від малювання дитячих каляків-маляків до повністю реалістичних тривимірних зображень з майстерно переданими світлом і тінню — і все це за якихось кілька днів.

№ 3: Аня. Я не уявляю, що відбувається в спальні Тедді під час тихої години, але раптом Аня справді його контролює? Заволодіває його тілом і використовує руку для малювання цих картинок? А потім якось «приносить» ці довершені малюнки в мій котедж? Знаю, знаю: це схоже на божевілля.

Але якщо розглянути всі три гіпотези? Якщо порівняти їх? Найнеймовірніше пояснення виявиться найвірогіднішим.

І тієї ночі, коли крутилася в ліжку й переверталася з боку на бік, я таки придумала спосіб довести, що маю рацію.

13

Наступного дня під час обіду я спускаюсь у підвал Максвеллів і починаю відкривати коробки. Підвал забитий транспортними коробками, які ще чекають розпакування, і вже в третій я знаходжу те, що шукаю. Я знала, що в Максвеллів повинна бути відеоняня, і, на мою радість, вона має доволі сучасний вигляд. Передавач являє собою HD-камеру з інфрачервоним нічним баченням і звичайними/ширококутними лінзами. Приймач — це великий екран завбільшки з книжку в паперовій обкладинці. Я складаю все це в невелику коробку з-під взуття й несу нагору. Коли приходжу на кухню, мене чекає Тедді.

— Що ти робила в підвалі?

— Просто так зазирала, — кажу йому. — Приготуймо тобі равіолі.

Чекаю, поки він візьметься за обід, потихеньку прокрадаюсь в його спальню і вибираю місце, де сховати камеру. Я зрозуміла, що коли хочу дізнатися, звідки беруться малюнки, то маю побачити, звідки вони беруться — я маю спостерігати за його спальнею впродовж тихої години.

Але заховати камеру не так просто. Вона велика, незграбна, її важко приховати. До того ж вона має бути увімкнена в розетку. Але я знаходжу вихід завдяки купі м’яких іграшок-тваринок: дуже ретельно закопую там камеру, щоб об’єктив виглядав між Снупі й Вінні-Пухом. Потім вмикаю її в розетку, налаштовую на передачу, а тоді цілую хрестик, який висить у мене на шиї, і молюсь Богу, сподіваючись, що Тедді не помітить нічого незвичного.

Повертаюсь на кухню і сиджу з Тедді, поки той закінчує обідати. Цього ранку він балакучий. Скаржиться, що треба ходити в перукарню — Тедді ненавидить стригтися, він каже, що хоче відпустити волосся, як у Боягузливого Лева — але я його майже не слухаю. Я дуже нервуюсь. Ось-ось отримаю відповіді на свої численні запитання, проте не впевнена, що готова до них.

Хвилини тягнуться, як години, аж ось Тедді закінчує їсти, і я відправляю його нагору на тиху годину. А сама поспішаю в барліг і вмикаю приймач. Спальня Тедді просто наді мною, тож звук і зображення кришталево чисті. Камера спрямована на його ліжко, і мені ще видно більшу частину підлоги — два місця, де він, швидше за все, сидітиме й малюватиме.

Я чую, як двері в його спальню відчиняються й зачиняються. Тедді з’являється в кадрі праворуч, іде через кімнату до столу, бере свій альбом і пенал. А потім стрибає на ліжко. Я чую м’яке бух об матрац через приймач і крізь стелю над головою, наче це стереотрансляція.

Тедді всідається, спершись спиною на бильце в головах, згинає ноги в колінах, утворюючи «підставку» для альбома. Викладає рядочком олівці на нічному столику біля ліжка. Потім дістає мініатюрну точилку для олівців — таку, де стружки збираються в прозорий пластмасовий контейнер. Провертає олівець усередині — хрусь, хрусь, хрусь — потім виймає його, оглядає кінчик і думає, що той недостатньо гострий. Знову вставляє олівець у точилку — хрусь, хрусь — і вирішує, що цього достатньо.