Я на мить відводжу погляд, тільки щоб пийнути води, і, коли знову дивлюсь на екран, відео гальмує, зависає і пропускає кадри, ніби не встигає за звуком. Я все ще чую хрускіт олівця в точилці, але відео застигло на зображенні Тедді, який простяг руку по олівець.
А потім — єдине слово, промовлене тихо, майже пошепки:
— Привіт.
Після цього відразу чується швидке шипіння статики. Відео проскакує вперед, знову зависає. Зображення розмивається, втрачає чіткість. Тедді відриває погляд від альбома, спрямовуючи увагу в бік дверей спальні, до когось чи чогось за межами кадру.
— Готую олівці, — каже він, а потім сміється. — Олівці? Для малювання.
Чується довше шипіння статики, шум наростає і спадає з ритмом, який нагадує мені дихання. У мікрофоні щось тріскає і лопається — і знову зображення проскакує вперед. Тепер Тедді дивиться просто в камеру, а його голова збільшується вдвічі. Це схоже на відображення в кривому дзеркалі; риси його обличчя неймовірно розтягаються, руки схожі на маленькі короткі плавники, але обличчя величезне.
— Обережно, — шепоче він. — Потихеньку.
Статика гучнішає. Намагаюсь прикрутити звук, але ручка не діє; звук голоснішає і голоснішає, аж поки я чую його навколо, ніби він вирвався з динаміка й заповнив усю кімнату. Відео скаче, і тепер видно, що Тедді розтягся на матраці, розкинувши руки, а його тіло б’ється в конвульсіях — і я чую, як його ліжко
Вискакую з барлога, біжу через фоє, далі мчу сходами на другий поверх. Хапаюсь за ручку дверей до Тедді, а вона не повертається — застрягла, заблокована.
Або щось її міцно тримає.
— Тедді!
Я грюкаю кулаками у двері. Потім відступаю і з розмаху гачу ногою, як роблять у кіно, та тільки раню її. Намагаюсь висадити двері плечем, і це так боляче, що я падаю на підлогу, тримаючись за бік. І тут помічаю, що можу зазирнути в кімнату Тедді. Під його дверима вузенька, у півтора сантиметра, щілинка. Лягаю на бік, кладу голову на підлогу, заплющую одне око й заглядаю в ту щілинку. У ніс щосили б’є сморід — токсичний удар концентрованого аміаку, який виривається з кімнати, немов гарячий вихлоп. Він заповнює мені весь рот, і я відкочуюсь геть, кашляючи, задихаючись і хапаючись за горло, ніби мене оббризкали з перцевого балончика. По обличчю течуть сльози. Серце мало не вискакує з грудей.
І ось коли я лежу в коридорі, витираю шмарклі з носа, намагаюсь оговтатися, стараюсь зібрати всі сили, щоб просто сісти, то чую, що крихітний механізм у дверній ручці клацає.
Я спинаюсь на ноги й відчиняю двері. Сморід знову забиває мені памороки — це запах сечі, надзвичайно концентрований, який висить у повітрі, наче пара з душу. Я задираю футболку й затуляю нею рота. А Тедді ніби й не відчуває цього запаху; він і вухом не веде на весь мій лемент. Він сидить на ліжку з альбомом на колінах і олівцем у правій руці. Працює швидко, густо кладе товсті чорні лінії на аркуш.
— Тедді!
Він не підводить голови. Схоже, він мене не чує. Його рука не перестає рухатись — затушовує аркуш темрявою, зображуючи чорне нічне небо.
— Тедді, послухай, ти в порядку?
Він і досі мене ігнорує. Я наближаюся до його ліжка, і наступаю на одну з м’яких іграшок, плюшевого коня, який починає голосно й пронизливо іржати.
— Тедді, подивись на мене.
Я кладу руку йому на плече, і він нарешті підводить погляд. І я бачу, що його очі абсолютно білі. Зіниці закотилися під лоба. Але рука й далі рухається, малює сама собою, без його участі. Я хапаю його зап’ястя — і мене вражає жар його шкіри, сила, що нуртує в руці. Зазвичай його тіло розслаблене й гнучке, як у ганчірної ляльки. Я часто жартома кажу, що в нього порожні кістки, бо він такий легкий, що запросто можна розкрутити й запустити в небо. Але зараз під його шкірою струмує якась дивна енергія; відчувається, що всі м’язи напружені, як у маленького пітбультер’єра, готового до нападу.