Адріан притишує голос до шепоту:
— Я щоранку встаю о п’ятій тридцять. Я зможу вислизнути ще до світання. Ще до того, як Максвелли прокинуться. Вони ні про що не здогадаються.
Мені хочеться сказати «так». Я залюбки побалакала б з Адріаном аж до глухої ночі. І я справді не хочу, щоб він ішов додому.
Але мене зупиняє лише одне — правда. Адже Адріан і досі думає, що допомагає Меллорі Квінн — спортсменці-стипендіатці з бігу на довгі дистанції, студентці університету.
Він навіть не здогадується, що я, Меллорі Квінн, — колишня наркоманка і повна нікчема. Він не знає, що моя сестра мертва, а мати не хоче зі мною розмовляти, що я втратила двох людей, які були для мене найдорожчими й найважливішими у світі. І я не уявляю, як йому про це розповісти, бо сама ледве можу це прийняти.
— Ну ж бо, Меллорі. Скажи «так». Я турбуюсь про тебе.
— Ти про мене нічого не знаєш.
— Тоді поговори зі мною. Розкажи. Що я маю знати?
Але зараз я не можу йому сказати — не тоді, коли мені понад усе потрібна його допомога. Я змушена потримати свою історію в секреті ще кілька днів. А тоді, присягаюся, розповім йому все.
Він обережно кладе руку на моє коліно.
— Ти мені подобаєшся, Меллорі. Дозволь допомогти тобі.
Я розумію, що він набирається сміливості. Уже дуже давно ніхто не намагався мене поцілувати. І я
Аж ось у великому будинку навпроти розчиняються розсувні двері, і Керолайн Максвелл виходить надвір, несучи книжку, пляшку вина й келих на довгій ніжці.
Адріан сахається і прокашлюється.
— Ну що ж, уже пізно.
Я підводжусь.
— Так.
Ми йдемо через двір, оминаємо великий будинок і брукованою стежкою виходимо на під’їзну доріжку Максвеллів для двох машин.
— Моя пропозиція залишається в силі, якщо ти передумаєш, — каже Адріан. — Хоча, як на мене, тобі не варто хвилюватися.
— Чому?