Птахоліт знизився над однією галявою і, виставивши три ноги, став у густій тіні дерев. Х’ю із Джо спустилися
по трапу і зупинилися, прислухаючись та придивляючись. Всюди було тихо, як у пустці, наче й не жили тут люди,
лише де-не-де світилися вікна. Місяць піднявся вище, із жовтого, неяскравого став сліпучо-білим, і від дерев,
кущів та будинків лягли чорні різкі тіні.
За сотню кроків від них, край галяви, стояла на насипному цоколі, обкладеному диким камінням, двоповерхова
сільська хата - дивовижної навіть для цих країв архітектури. Нижня хата - з верандою, що спиралася на стовби, -
мала чотирикутний дах, а на ньому стояла друга хата, точнісінько така сама, тільки трохи менша. І теж з верандою.
Вілла, як і більшість сучасних будівель, була збудована з мелітопласта - цього універсального будівельного
матеріалу двадцять першого сторіччя - надміцного і надлегкого, але імітованого під глиняні стіни і солом’яний
дах.
“Де я бачив такі двоповерхові селянські хати з верандами, криті рисовою соломою? - подумав Джо і нарешті
пригадав: - В Індії. Здається, так будуються бенгальці”.
- Прошу, - жестом запросив його Х’ю. - Це і є вілла “Двох щасливців” - місце перебування звабливого привида,
якщо він тільки не є плодом ревнивої фантазії місіс Джексон. О дванадцятій привид має з’явитися, тож не будемо
гаяти часу.
Тримаючись затінених місць, вони обійшли віллу і через дірку в огорожі проникли всередину. Східцями в
цоколі піднялися до дверей, що виводили у внутрішній двір. Всюди панувала тиша.
Двері були замкнені, та Х’ю, з хвилину поморочившись, відімкнув їх, хоч замок і був оригінально-хитрий.
- Дещо й ми тямимо, - похвалив він сам себе.
- Діємо, ніби нічні злодії, - невдоволено буркнув Джо, котрий у таких питаннях був аж надто делікатний.