Хоч зовні вілла і була закамуфльована під селянську хату, всередині все було цілком сучасне. В центрі високої
стелі сяяла в місячному промінні кришталева люстра.
На стіні, під якою стояли меблі, висіли величезні фотографії якихось химерних, схожих на посланців з інших
планет, істот з антенами на головах. Придивившись, Джо збагнув, що то в тисячі і тисячі разів збільшені
фотографії термітів. Тому й здавалися вони фантастичними чудовиськами зі страхітливими щелепами. Тут же
висіли майстерні фотоетюди грибів чи “цукрових голів”. Джо мимоволі замилувався ландшафтом з термітниками,
тож коли почувся легкий жіночий кашель, не встиг заховатися, а так і залишився стояти на місці, сподіваючись, що
в напівтемряві непорушні предмети в око не впадають,
Х’ю встиг притулитися спиною до стіни.
Ще мить - і в холі з’явилася жіноча постать у білому, довгому, аж до п’ят вбранні. Зайшла вона з коридора
нечутно.
Тримаючи у витягненій руці якийсь круглий предмет (“Чашка? - здогадався Джо. - Напевне, з водою?
Виявляється, і привиди п’ють...”), підійшла до годинника, постояла задумливо. А тоді зненацька стукнула кулаком
по годиннику і сказала з відразою:
- Сидиш, писана красуне? Майкла мого очікуєш? Тільки дарма гнешся в годиннику, чоловіка тобі я все одно не
віддам. Хай я не така вродлива, як ти, але я - жива жінка. А ти... ха-ха... безтілесний дух! Пху, і все! А жива й
гаряча жіноча плоть - це таки жіноча плоть, а не якийсь там туман... Безтілесним духом земний чоловік довго
ситий не буде. Навіть якщо той дух і вродливий. Ось так, красуне, раджу тобі вилізти з годинника і йти звідси геть!
Постать у білому сплюнула і, тримаючи поперед себе чашку, почала підніматися східцями на другий поверх,
щось бурмочучи.