- Пусте! Зате повна гарантія, що привид не буде люб’язно попереджений про наш прихід.
Прислухалися - тиші начебто не сполохали. Прошмигнули в коридор, зачинили за собою двері. В темряві вдягли
окуляри нічного бачення, проминули кілька бічних дверей і зрештою зайшли у майже квадратний хол першого
поверху.
- Цок-цок, цок-цок... - м’яко гойдався маятник великого, в ріст людини, годинника і золотом спалахував при
місячному світлі, що лилося в хол через вікна.
- Гадаю, що привида ніхто не попередив про наш прихід, і він продемонструє нам опівночі свою чарівну звабу, -
прошепотів Х’ю. - Особисто я коханням ситий по зав’язку, бо вже двадцять років ходжу в сімейному ярмі, а ти,
Джо, гляди, не піддавайся чарам.
V
І тільки Х’ю сказав оте “не піддавайся чарам”, як почулися тихі, скрадливі кроки.
Детективи насторожились, завмерли, але хоч скільки вслухалися в нічну тишу, кроки більше не повторились.
- Вчулося, - буркнув Х’ю. - Будемо влаштовуватись, бо рандеву з привидом може й затягнутися.
Хол був просторий, з трьома широкими вікнами у внутрішній двір. Під протилежною од вікон стіною, неподалік
дерев’яних східців, що вели на другий поверх, і стояв у ніші той самий старовинний годинник. Ліворуч од
годинника, біля виходу в коридор, вишикувались м’які меблі - так званий сектор відпочинку. Праворуч, напроти
глухої стіни без єдиного вікна (здається, з боку вулиці) зі смаком групувалися кадоби, імітовані під пні різних
дерев, у яких росли маленькі деревця та кущі (серед них були й карликові японські сосонки). Посеред кімнати було
прослано товстий та м’який килим ручної роботи, а трохи від центру килима знаходився маленький столик з
вазою, в якій біліли айстри.