- І тоді ви знищили її?
Професор звів на нього затуманений зір.
- А для чого я мав її знищувати? - криво посміхнувся (чи просто судома пересмикнула його обличчя). - Хоча...
хоча у мене була думка відомстити їй. Так, я хотів її смерті. Жадання помсти оволоділо мною, але... але я не вбив
її. Я міг лише подумки їй мстити. А побачивши її, відчував таку любов, що ладен був молитися на неї. Молитися,
молитися, молитися!
Джо дивився на великий портрет Дженні, що висів на стіні професорового кабінету. Х’ю теж підійшов до нього.
- Вона й тут як жива.
- Дженні надзвичайно фотогенічна, - задумливо мовив Джо. - Коли б вона не пішла в науку, то стала б актрисою.
- І різко повернувся до ван Гоффа: - Гаразд. Підсумовую перший етап: ви, професоре, найняли грабіжників, щоб
вони викрали годинник з привидом. Так?
- Обійшлося мені це дуже дорого.
- А для чого вам годинник?
- Вам, детективе, цього не збагнути. - Професор якийсь час мовчки ворушив губами. - Я хотів, щоб Дженні була
зі мною. Завжди. Щоб тільки переді мною вона з’являлася о дванадцятій ночі... Якщо вона не дісталася мені
живою, то хай би була моєю хоча б у вигляді привиду.
- Скромне бажання.
- Ви, очевидно, збираєтесь мене арештувати? - посміхнувся професор, сяйнувши штучними зубами.
- Ви не помилилися, професоре, - озвався Кларнес. - Ви звинувачуєтесь у викраденні годинника, що є
приватною власністю, і в убивстві агента Кримінальної служби. Це - поки що.