речі, в Місті? Надто зухвало тримався арештований, певно, має на те підстави. У вухах інспектора все ще чувся
насмішкуватий голос: “Містере інспектор, вам доведеться досить швидко випустити мене звідси, то раджу навіть
не перевантажувати наглядача і не зачиняти ці апартаменти”.
І - як у воду дивився клятий професор з двома “ф” наприкінці прізвища. Не минуло й години, як на екрані
внутрішнього зв’язку з’явилась офіційно-ділова фізіономія особистого помічника шефа.
- Містере Кларнес! - у голосі помічника не відчувалося ніяких емоцій. - Шеф вас запрошує до себе.
- Зараз буду.
Екран згас. Кларнес відсунув від себе документи і вийшов з кабінету. Підійшовши до зачинених дверей
приймальні, просунув у щілину своє пластикове посвідчення з фотографією та відбитком пальця, електронна
система впізнала його, дала сигнал “свій”, і двері нечутно відчинилися.
У приймальні сиділа секретарка міс Вільямс. Інспектор привітався до неї і тільки-но почав з компліментів (міс
Вільямс до них небайдужа, тож співробітники цим іноді користувалися, щоб випитати про настрій шефа), як двері
кабінету відчинилися і на порозі постав особистий помічник шефа. Він жестом запросив інспектора до кабінету, а
сам лишився в приймальні.
Кожного разу, коли Кларнес заходив до шефа, та ще за викликом, і погляд його падав на голову шефа - заледве
не квадратну, велику, з блискучим, неначе відполірованим черепом і такими ж масивними щелепами (у шефа все
було на обличчі масивним і солідним), йому ставало не по собі. Може, тому, що шеф рідко викликав до себе
інспекторів, а якщо й викликав, то приємності від цього було мало.
- Сідайте, Кларнес! - Шеф поклав на стіл чималі кулачища начеб напоказ (відбиваючись у дзеркальній поверхні
столу, вони видавалися ще більшими), нагнув уперед голову і глянув на інспектора з-під густих, кущуватих брів -