- Я лише найняв злодіїв.
- Там розберемося.
- Тоді я пропоную вам... пропоную сто тисяч! - Ван Гофф аж сам був вражений такою щедрістю. - Подумайте,
сто тисяч!
- Ведіть нас у свою спальню, - велів Джо.
- Якщо маєте таке бажання, то - прошу. - Ван Гофф повів їх у спальню, що була поруч з кабінетом і з’єднувалась
із ним замаскованим ходом. - Прошу, прошу, - господар став аж надто люб’язний.
Детективи зайшли.
У кутку спальні стояв годинник.
Маятник, ніби нічого й не сталося, м’яко гойдався сюди й туди, спалахуючи жовтим сяйвом:
“Цок-цок, цок-цок...”
І тут ван Гофф раптом, приклавши пальця до губів, підкрався навшпиньки до годинника і легенько постукав по
його корпусу.
- Дженні, до тебе можна? - і, повернувши до годинника вухо, напружено слухав когось. - Це я, люба. Твій Карл...
Вибач, детективи. Вони запевняють, що я тебе вкрав. Скажи, мила, що я тебе ніколи не крав, ти завжди належала
мені, - повернувся до детективів. - Чули? Дженні підтвердила це. Але вона ще сказала, що приміряє зараз нові
туалети і тому не зможе вас прийняти, Приходьте вже якось іншим разом.
- Що ж, тоді доведеться забрати годинник, а вас - арештувати.
Тільки Кларнес встиг це вимовити, як професор верескнув:
- Хло-опчику-у!!!