Стіна з книжковими полицями почала відсовуватись убік, і за нею почулося знайоме:
- Ах, ах, як я люблю процесора Карла ван Гоффа! Ах, ах, як я люблю професора...
Кларнес вихопив пістолет, і тонкий голубий промінь затанцював на стіні. Мить - і стіни як не було, а там, де
вона мала бути, ногами до кабінету лежав маленький робот і димів, увесь у дірках. Розплавлений метал витікав з
нього струмками.
Х’ю наказав агентам Кримінальної служби, що саме заходили:
- Заберіть цього комедіанта. Він нікудишній актор і роль схибленого зіграв вельми посередньо. А за вбивство
Дженні Стівенс вам, професоре, теж доведеться відповідати.
- У вас немає фактів, - спокійно і навіть глузливо мовив ван Гофф. - Мені жаль вас, детективи. Ви ще
пошкодуєте... Раджу вам подзвонити своєму начальству і проконсультуватися з ним перед тим, як мене
арештувати.
Інспектор Кларнес махнув рукою, два дужі агенти кинулись до професора з двох боків, клацнули металом.
Професор, опинившись у блискучих наручниках, якусь мить здивовано розглядав їх на своїх руках, а тоді раптом
зареготав:
- Професор Карл ван Гофф в наручниках? Ах-ха-ха-ха! Ох-ха-ха! Професор Карл ван Гофф в наручниках! Ох-
ха-ха-ха!!!
XXVIII
Коли в глибині підвальних приміщень Кримінальної служби за ван Гоффом безшумно і м’яко зачинилися
масивні броньовані двері з телевічком та електронним замком, Х’юлетт Кларнес повернувся у свій кабінет на
чотирнадцятий поверх з якимось неспокоєм у душі: чи не поквапився він, бува, з арештом професора - відомого, до