Все це відбулося впродовж однієї секунди.
Прихопивши пістолет, Джо потягнув обм’якле тіло в свою кімнату. Якусь мить постояв біля дверей, але в дворі
було тихо. Тоді натис кнопку, і на вікно, що виходило на веранду, згори вниз посунулась броньована штора -
тонка, але куленепробивна.
І лише тоді увімкнув світло.
Незнайомець в затертому ледве не до дірок костюмі лежав, скорчившись, на підлозі. Було йому за сорок, хоча
точно визначити вік неможливо: лице рано постаріло, щоки запалі, зарослі щетиною, і сам він якийсь замучений,
занехаяний...
Джо нахилився, тицьнув йому під ніс балончик, з якого попередньо відгвинтив кришечку, і, чекаючи, доки
незнайомець отямиться, сів у крісло, а пістолет поклав собі на коліна.
Найманець нарешті витріщився на Джо, певно в ту мить не розуміючи, де він і що з ним скоїлося.
- Ну, найманцю для одноразового використання, - розказуй. Страх як люблю слухати страшні історії. Запитання
перше: чим я тобі не догодив, де тобі перейшов дорогу, що ти відбив мені мочку вуха?
(З відбитої мочки вже перестала сочитися кров, але ранка немилосердно щеміла, і вухо з кожною хвилиною
розпухало і важчало).
Незнайомець мовчав, втупившись у підлогу, тільки гарячково мацав побіля себе рукою, наче шукав щось на
підлозі.
- Н-ну??! - Джо звів пістолет. - Зізнаюсь, я не люблю мовчунів. Рахую до трьох, і твій “соловей” на цей раз
тьохне вже тобі у вухо. Гадаю, що я, на відміну від тебе, не промажу.
Чоловічок звів голову, в каламутних його очах стояв переляк, рот перекосився, руки почали тремтіти.