За десять до дванадцятої на другому поверсі знову рипнуло. Вгорі хтось скрадливо йшов, намагаючись не
шуміти. По хвилі-другій кроки почулися ближче... ще ближче.
Та ось уже зрозуміло стало, що східцями з другого поверху спускається чоловік, спершу вони побачили його
ноги в домашніх капцях, потім з’явилися смугасті піжамні штани, і по хвилі Майкл Джексон уже був у холі. Під
піжамною курткою біліла сорочка, Майкл на ходу затягував вузол краватки, чепурився (теж на ходу). Він наче
боявся запізнитися. Був це середнього зросту чоловік тридцяти з чимось літ, нічим не показний зовні - ні видом, ні
статурою. Ординарний чоловік, яких багато зустрічаєш на вулиці і на яких не звертаєш уваги - заклопотаний
службовець, та й годі. І коли на щось можна було звернути увагу - то це на його руки. Довгі, тонкі й чутливі пальці
його рук не мали спокою: то щось пригладжували, то поправляли, то неспокійно металися в пошуках якогось
діла... Рухався Майкл обережно і сторожко, наче остерігався когось сполохати.
Спустившись у хол, він роздумливо постояв, обвів замисленим поглядом хол і, певно, заспокоївшись, сів у
крісло, що стояло трохи збоку від годинника. Сів, зітхнув, ще раз підрівняв краватку і завмер. Тільки білі тонкі
пальці нервово перебирали невидимі клавіші на бильцях крісла. Із вікон навскіс падало місячне світло, і в тому
світлі обличчя його здавалося дуже блідим. Коли до дванадцяти лишалося дві хвилини, він нетерпляче засовався в
кріслі.
З легким шипінням годинник почав відбивати північ.
Джо невідь чому здригнувся й напружився. “Містика!” - сердито дорікнув собі подумки. Х’ю теж засовався, а
Майкл аж підстрибнув у кріслі. Але на третьому ударі знову сів, на шостому схопився, посмикав чогось краватку,
оглянув себе, як перед дуже важливою аудієнцією, пробіг долонями по ріденькій зачісці й глибоко зітхнув.
І зненацька з останнім, дванадцятим ударом годинника посеред холу, якраз де лежав килим і стояв столик з