букетом айстр у кришталевій вазі (квіти, як відзначив Джо, були свіжі, поставлені, очевидно, звечора), забіліла
яскрава пляма. На очах вона більшала, ширшала, яскравішала, потім почала видовжуватися - і раптом у тому овалі
виникла вона.
Вигулькнула нізвідки. З нічого. З небуття. З повітря. З простору. Наче матеріалізувалася з невидимих атомів...
Спершу вималювалися обриси голови і плечей, потім жіночий силует, що просвічувався наскрізь, з легкими
контурами рук, стегон. Контур на очах густішав, рельєфнішав, робився випуклим, об’ємним і, безперечно,
тілесним. Все це дивне народження з нічого відбулося за якусь секунду, і ось уже посеред холу стояла жінка -
цілком реальна, земна і... І в той же час якась фантастична.
Була вона висока, довгонога, вдатна станом, пружна й молода. І сильна, принаймні таке складалося враження.
Тіло її було повне зваби і снаги. Світле волосся розсипане по плечах і злегка відкинуте назад, так ніби в обличчя
жінці повівав теплий ласкавий вітерець. Незнайомка мружилась, наче проти сонця, а на гарно окреслених м’якими
лініями губах блукала привітна усмішка. У ясних очах - трохи здивованих і від того ще привабливіших - було
стільки радісного блиску, немовби вона щойно з’явилась на світ білий і всміхається; як-бо гарно жити! Було в її
очах, усмішці, у всій постаті щось від дорослої жінки, котра вже знає свої принади, і в той же час щось від наївної
дівчини, яка тільки-но розквітла і відчула, що вона всім подобається і світ подобається їй.
Було незнайомці літ двадцять п’ять.
Вона була з тих жінок, на яких лише раз глянеш і - заусміхаєшся, радий трепетному життю, що у всій своїй юній
довершеності постало перед тобою. І довго потім у тебе, як згадаєш її, затишно і спокійно на душі, і ти полегшено
думаєш (забувши в ту мить про одноманітну сіру прозу життя): а хороше все ж таки на світі білому!
З кожною секундою в холі світлішало, і зрештою стало видно, як удень, і можна було роздивитися кожну