рисочку на її лиці. Посередині холу стояла жива людина, до якої хотілося доторкнутися.
Х’ю і Джо переглянулись і одночасно звели брови - очі їхні були повні захоплення, обидва з бентежною
насолодою вдихнули ледь уловимий запах якихось незвичайних парфумів, що линув од сонячної жінки у світлому
овалі.
- Дже-енні... - У голосі Майкла забриніло стільки радості і водночас печалі та безнадії, що детективи аж
розм’якли. - Дже-енні, здрастуй!.. - вигукнув він з відчаєм і тугою і ще з чимось таким, що й збагнути годі було.
Джо подумав:
“А що, коли це... Ні, я не можу повірити в потойбічну чортівню, якою двісті чи триста років тому лякали
наївних простачків. Ні і ще раз ні. А що, коли це лиш мрія Майкла Джексона? Не чорна королева детективу, а -
мрія. Мрія про любов, про щастя, яких у нього не було. Мрія, котра якимось дивом може матеріалізуватися?..”
Жінка-привид на привітання Майкла не відповіла.
- Ти, як завжди, мовчиш, Дженні, - гірко вихопилось у Майкла. - Чому ти не хочеш зі мною говорити? Скажи...
хоч одне-єдине слово. Я ще ніколи не чув твого голосу, Дженні...
Жінка мовчала, наче була в іншому світі, наче між ними стояла хоч і прозора, але непробивна стіна.
- Я виглядаю тебе цілий день... Такий довгий-довгий день і ще й вечір виглядаю тебе, а ти... мовчиш.
Жінка дивилась кудись повз Майкла Джексона і всміхалася комусь іншому, невидимому. Дарувала усмішку
щасливішому за Майкла. І здавалось, що нечутний у холі вітер, м’який і ласкавий, тріпоче її світле волосся, а
невидиме тут сонце - сонце іншого, щасливішого світу, про який усі мріють, але який не кожному дано, пестить її
вродливе лице.
- Я люблю тебе, Дженні! - у відчаї вигукнув Майкл. - Хіба ти не відчуваєш, хіба не здогадуєшся? З тієї першої