ночі, коли я випадково йшов холом, а ти раптово з’явилася переді мною, життя без тебе мені не життя. І сонце’без
тебе мені не сонце, і білий день без тебе не білий день. Жду півночі, як найбільшого у світі, х щастя, щоб побачити
тебе. Але як довго, як неймовірно довго чекати півночі і як мало тебе бачу.
Жінка дивилась кудись повз Майкла і всміхалася комусь невидимому.
- Дже-енні... - простягнувши руки, що злегка тремтіли, Майкл повільно, наче сліпий, наближався до жінки. -
Дже-енні... Я вдячний тобі й за те, що ти хоч з’являєшся до мене. Я тебе бачу щоночі і тим щасливий. Тепер я
знаю, для чого живу. Чекати півночі, щоб подивитися на тебе, на твою сонячну усмішку. О, який я щасливий
тепер!
На східцях, що вели на другий поверх, стояла у білій нічній сорочці його дружина і безгучно плакала - видно
було, як здригалися її плечі, і сама вона в ту мить теж була схожа на привид.
У годиннику почулося легке шипіння.
Видиво хитнулося.
- Дженні, пострива-ай!!! - крикнув Майкл. - Я ще хочу тебе бачити. Не йди, не залишай мене самого. Адже в
мене немає нікого, крім тебе, (його дружина, прикусивши зубами руку, щоб не закричати, метнулася назад, на
другий поверх). Я люблю тебе! Я не можу без тебе! Скажи мені, як же до тебе дійти? Де починається дорога, що
веде до тебе, у твій сонячний і щасливий світ?
“Якби-то хто знав, де та дорога, якою можна дійти до своєї мрії, - зітхнув Джо, і йому чомусь стало сумно,
невимовно сумно.
Х’ю випростався, надав собі суворо-офіційного вигляду охоронця закону і ступив крок із свого сховку.
- Всім стояти! - крикнув він, певно, адресуючи свою команду не тільки Майклу, а й жінці-привиду. -